яку роль відіграэ м хвильовий у літературній дискусіі 1925-1928

1925-1928 літературній відіграэ роль яку дискусіі м хвильовий у.

М.Хвильовий і літературна дискусія 1925 – 1928 рр. М.Хвильовий і літературна дискусія 1925 – 1928 рр — раздел Философия, Енеїда І. Котляревського – перший твір нової української літератури Літературна Дискусія 1925-1928 Років — Публічне Обговорення Ш. Літературна дискусія 1925-1928 років — публічне обговорення шляхів розвитку, ідейно-естетичної спрямованості та завдань нової української радянської літератури, місця і ролі письменника в суспільстві. Дискусія виникла через глибокі розходження у розумінні природи і мети художньої творчості серед українських письменників, ідейну і політичну конкуренцію літературних організацій. Приводом до неї стала стаття Миколи Хвильового «Про „сатану в бочці“ або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян»(опублікована в квітні 1925 року в тижневику «Культура і побут») — ☼в цій статті Хвильовий виступав проти насаджуваної «плужанам» масовості, загальності культури, відзначив низьку якість друкованої продукції, закликав працювати в літературв професійно та відповідально. Ця стаття була спрямована проти низькопробної «червоної графоманії». Саме ця стаття започаткувала літературну дискусію, яка викликала хвилю публікацій у пресі. Виникла проблема в проведенні диспуту, який відбувся наприкінці травня 1925 року в домі Блакитного. Під час диспутів постало гостре питання – на кого орієнтуватися – «Європа чи Просвіта?».(Європа ототожнюється з інтелектуальним досвідом людства). Хвильовий закликає не орієнтуватися на Москву. Активну участь у дискусії взяли літературні організації «Гарт», «Плуг», «Ланка»-МАРС, ВАПЛІТЕ (з літературною дискусією пов’язане виникнення найвидатнішої тогочасної літературної організації ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури)) і ВУСПП, письменники і громадські діячі Микола Хвильовий, Микола Зеров, Андрій Хвиля, Сергій Пилипенко, Олександр Дорошкевич, Самійло Щупак, Микола Скрипник, М.Куліш, Слісаренко та ін. У ході дискусії було опубліковано понад 1000 статей. Найбільш резонансними були памфлети Миколи Хвильового «Апологети писаризму», «Україна чи Малоросія», «Думки проти течії», Миколи Зерова «До джерел». Величезні аудиторії зібрали диспути у Всенародній бібліотеці України в Києві 24 травня 1925 р. та в Будинку ім. Василя Еллана-Блакитного в Харкові 21 лютого 1928 р. Дискусія мала також політичний аспект, літературна критика використовувалась для звинувачення опонентів в ідеологічних ухилах. Дискусія засвідчила нову розстановку мистецьких сил. Після «зречення» Миколи Хвильового і «саморозпуску» ВАПЛІТЕ провідні ролі в літературному процесі відігравали представники партійного апарату.Літературна дискусія виявилася безперспективною, бо М. Хвильовий та інші її учасники намагалися розв’язати культурні проблеми України на засадах націонал-комунізму, що в умовах тоталітарного режиму в СРСР був приречений на знищення. Незвичайна постать Миколи Хвильового (1893-1933)(Миколи Григоровича Фітільова) справила значний вплив на розвиток української літератури і суспільно-політичної думки всього XX ст.Він народився на Харківщині в багатодітній родині вчителя. М. Хвильового вважають основоположником Розстріляного Відродження. Після виходу збірки “Сині етюди” (1923) О. Білецький назвав Хвильового “основоположником справжньої нової української прози”. Новели прозаїка приваблювали не лише тематично, а й стильовою, мистецькою самобутністю. Характерним стилем для 20-х рр. був стиль революційного романтизму, романтики вітаїзму (активного романтизму). У “Синіх етюдах” вирізнялися такі героїко-романтичні новели, як “Кіт у чоботях”, “Солонський Яр”.

Ранні новели відбили прийняття Хвильовим своєї неспокійної сучасності як світанку нової щасливої ери. Але це захоплення було недовготривалим. В оповіданні “Кіт у чоботях” письменник тонко підмітив бюрократизацію партії вже в перші роки по війні, обмеженість партійців, їх небажання вчитися, розвиватися: “Товариш Жучок дочитала – прочитала “Что такое коммунизм” (без автора) і тільки”. Уже тут зазвучали ноти сатири. Письменник був надто прозірливим і чесним, щоб закривати очі на драматичну невідповідність між ідеалом і його реальним втіленням. Звідси проблема розбіжності між мрією і дійсністю стала найголовнішого в усіх його подальших творах. Серед поетичних символів Хвильового одне з чільних місць займає образ “загірньої комуни”, який має мало спільного з народжуваним “новим світом”, тобто радянською дійсністю. Відмова письменника від традиційного описового реалізму увібрала відмову від послідовного викладу подій, намагання через часові зміщення, непослідовності досягти посилення емоційних ефектів. Збірка оповідань “Осінь”, повість “Санаторна зона” (1924) і особливо громадянська активність зробили Хвильового центральною постаттю у літературному процесі 20-х рр. Одним із найкращих творів Хвильового є оповідання “Я (Романтика)”. Жулинський писав: “Небагато є в світовій літературі таких творів трагічного звучання, в яких були б відтворені драматичне роздвоєння реальності та ідеалів, внутрішній конфлікт революціонера, який потрапляє у “витворену революційними ідеями пастку”. Твір присвячено оповіданню Коцюбинського “Цвіт яблуні” і написано в імпресіоністичній манері. У вступі ліричний герой говорить про свої дві великі любові: “Загірня комуна”, вимріяна, до якої ще йти і йти, воювати, лити кров чисельних жертв – це перша любов. Друга любов – “воістину моя мати”, “прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків”. Мати, яка всім серцем любить свого єдиного, бунтівливого сина, відчуває: “Надходить гроза!” Різким дисонансом до вступу змальовані криваві судилища, де вершить “справедливість” герой новели. Ліричний герой вважає себе “чекістом і люди-ною”. Ось перед ним чоловік і жінка. “Мужчина впав на коліна і просить милості. Я з силою штовхнув його ногою – і він розкинувся горілиць. Женщина сказала глухо і мертво: – Слухайте, я мати трьох дітей. Я: – Розстрілять”. Комунари, чекісти безупинно п’ють, а ліричний герой ходить до матері, щоб відчути себе “людиною”. Його терзають страхи: “. Шість на моїй совісті? Ні, це неправда. Шість сотень, шість тисяч, шість мільйонів – тьма на моїй совісті”. Настав момент, коли у непримиренній суперечності зіткнулися найсвятіші для героя почуття: синіська любов і революційний обов’язок. Він стає гвинтиком і заручником могутньої системи. Нездатному на бунт героєві залишається виконати волю системи: він, “охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку на шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на скроню”. Абстрактному ідолу “загірньої комуни” принесено найбільшу жертву і в його ім’я скоєно найбільший злочин–матеревбивство. У 1925 р. Хвильовий разом з однодумцями створює літературну організацію ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури). Тоді ж він започаткував літературну дискусію, яка від питання про якість творів художньої літератури перейшла на ідеологічні засади. Він закликав письменників повернутися до українських національних джерел, орієнтуватися па “психологічну Європу”.

Звідси знамените гасло Хвильового– “Геть від Москви!”. “У Європу ми поїдемо вчитись, – писав письменник, – але із затаєною думкою – за кілька років горіти надзвичайним світлом”. Отже, новітня українська література яе може орієнтуватися лише на російську, бо не позбудеться рабського наслідування. Але хмари однієї із найстрашніших трагедій XX ст. вже збиралися над Україною. Для Хвильового наступала пора гірких розчарувань. Він прозірливо вгадує, що голод в Україні свідомо організований. Письменник болісно переживає ті численні компроміси, на які йшов, щоб не порвати з більшовицькою партією. Хвильовий, як зазначав Жулинський, “не бачив виходу з цієї ідеологічної пастки, в яку він, комуніст, потрапив, натхненно довірившись ідеалам Революції”. 13 травня 1933 р., зібравши друзів, письменник застрелився. Трагедія його полягала у тому, що він “свято вірив у можливість рідкісного шлюбу” (І. Драч), тобто вільної України і ленінського комунізму. Памфлети: «Камо грядеш» і «Думки про течії». Особливої гостроти набрала боротьба, коли М.Хвильовий виклав свої думки у публіцистичному романі «Вальдшнепи», у висловлюваннях вольової героїні Аглаї, що гостро картає банкрутів революції Дмитра Карамазова й Ганну (роман незакінчений) Літературна дискусія 1925-1928 років та Микола Хвильовий. Шкільний твір. I. Літературна дискусія 1925-1928 років і погляди Хвильового на розвиток української літератури. (Двадцяті роки XX століття — це бурхливі роки, коли з минулим боролись, коли масово ліквідували життєві негаразди. Тоді ж і почали масово закликати молодь до літератури. 1925 року Хвильовий пише «Листи до молодої молоді», де порушує питання мистецтва, стверджуючи, що масовість у літературі — це дуже низький рівень. З цього і почалась літературна дискусія.) 1. Літературні угруповання в Україні 20-х років XX століття. (Пошуки митцями слова шляхів розвитку літератури XX століття породили різноманітні стильові течії у зображенні нової доби, а також об’єднали близьких за поглядами письменників у літературні організації: «Плуг», «Гарт», «Аспанфуг», ВАПЛІТЕ, МАРС, ВУСПП та інші. Пристрасні полеміки про погляди на творчу особистість та її твори вирували в літературному житті України. Яким має бути мистецтво, про що і як писати, на що орієнтуватись. На ці питання, що були предметом літературної дискусії 1925-1928 років, шукали відповіді літератори.) 2. Літературні принципи Миколи Хвильового. (Хвильовий у циклі памфлетів «Камо грядеши», «Думки проти течії», «Апологети писаризму», «Україна чи Малоросія?» висловив свої думки щодо розвитку української літератури XX століття. Один із основних літературних принципів — це високий рівень художньої майстерності, фахова підготовка письменника, бо без цього «політична правильність — ніщо». Хвильовий виступав за орієнтацію на кращі зразки європейського мистецтва, науки, філософської думки і застерігав від російського культурного впливу, що спонукає українських письменників до копіювання. Хвильовий запропонував назву нового творчого методу 20-х років — «романтика вітаїзму», тобто життєстверджуючий романтизм.) IIДоля Хвильового — трагедія знівечених ідеалів. (Відданий революції, пристрасний романтик світлої комуни майбутнього став свідком того, як благородна ідея обернулася чорною реальністю: арешти, «чистки», сфарибковані суди, репресії. Що відбувалося? Хвильовий не знаходив відповіді на ці питання і не бачив виходу, тому так трагічно обірвалося його життя 13 травня 1933 року.) Місце і роль М.Хвильового в літературній дискусії 1925-1928 рр. Засновник літературної дискусії 1925-1928 рр. — Хвильовий 30 квітня 1925 р. — виходить перший памфлет Миколи Хвильового «Про сатану в бочці», який розпочинає літературну дискусію. Микола Хвильовий упродовж літературної дискусії 1925-1928 рр. видав такі памфлети: «Про сатану в бочці» «Камо грядеш?» («Куди йдемо?») «Україна чи Малоросія?» «Думки проти течії» «Апологети писаризму» Микола Хвильовий у своїх памфлетах виступає проти: графоманства вульгаризації літератури масовізму літератури провінціалізму У памфлетах звучить заклик Миколи Хвильового орієнтуватися на європейську літературу (не на історичну чи територіальну, а на «психологічну» і духовну). Письменник проголошував «азіатський ренесанс», тобто відродження країн Сходу, які позбавлялися колоніальної залежності, і поєднання їх з традицією класичного італійського ренесансу. Микола Хвильовий вважав. що Україна грає центральну роль у світовому мистецькому просторі, адже перебуває на межі Європи та Азії. Тут його погляди засновані на вченні Шпенглера, яке викладено в книзі «Занепад (присмерк) Європи». Весною 1926 р. виходить памфлет «Апологети писаризму», в якому Хвильовий протестує проти «диригентської палички Москви», яка, як він вважає, паралізує національне життя. Лунає заклик до втечі від «російської культури, від її стилів». Микола Хвильовий закликає втікати не від російської класики, а від яскраво вираженої в угрупованнях «ЛЕФ» («Лівий Фронт) та РАПП (Російська асоціація пролетарських письменників) тенденції великодержавництва! Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів.

Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту. Дозволяється копіювати матеріали з обов’язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд. Літературна дискусія у 1925-1928 роках. Історико-літературні й теоретичні праці науковців України у 20-х роках XX століття. Дослідження історіографії українського письменства. Позиції Хвильового в літературній дискусії у 1925-1928 pоках.

Особливості пролетарської літератури України. Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже. Історико-літературні й теоретичні праці науковців у 20-х роках являли собою тривкий уже ґрунт для подальшого розвитку українського, в широкому розумінні філологічного літературознавства. На думку. Єфремова, історіографія українського письменства у 20-х роках уже «доходила свого довершення»15, а П. Филипович у статті «Українське літературознавство. » наголошував, що кількісне і якісне зростання нових досліджень у цій галузі «дасть змогу через деякий час скласти синтетичний огляд не тільки старої української, а й нової та новітньої літератури» (22). «Нові дослідження», про які говорив П. Филипович, у 20-х роках облікувалися й вивчалися дуже ретельно, що було тривкою на той час базою для формування вітчизняної бібліографічної справи і написання на нових, філологічних засадах справді наукової історії українського літературознавства.

Велику підготовчу роботу в цьому напрямку виконав у 1927 р. колега П. Филиповича по семінару. Перетца. Копержинський, опублікувавши в збірнику праць, підготовленому на пошану академіка Грушевського у зв’язку з його 60-річчям, детальний бібліографічний огляд «Українське наукове літературознавство за останніх десять років». В основі огляду — великий фактичний матеріал із сфери осмислення літератури і характеристика всіх дослідницьких шкіл (напрямів), які розвивалися протягом пореволюційного десятиліття і в Східній, і в Західній Україні. Серед них учений виокремлював філологічну (переважно як текстологічну), порівняльно-історичну, формально-поетичну, психологічну, лінгвістичну, ідеологічну школи, а також виділяв в окремі підрозділи «Методологічні розправи та суперечки» й «Історію української критики». Незважаючи на те, що завдання статті зводилося до опису праць певної школи, в ній наявні були також елементи аналізу тих праць та оцінок їхньої наукової спроможності. Відтак із статті поставала картина лиш початкового (на думку автора) етапу формування філологічної школи (праці. B. Перетца, Марковського та ін.); розвинутішою видавалася порівняльно-історична школа (В. Перетц,. Адріанова-Перетц, П. Филипович, О. Білецький та ін.), але Й вона виглядала часом недостатньо «оформленою» («Порівнюються, наприклад, мотиви, композиція, поодинокі літературні засоби, але не кожен дослідник, перше ніж що порівнювати, добре здає собі справу, що таке є мотив, композиція, літературний засіб та яку літературну функцію відіграє він у даному та в інших літературних творах», XXXIII). Певним набутком формально-поетичної школи автор вважав дослідження Б. Якубського, C. Родзевича,. Смаль-Стоцького та ін., які розглядали питання поетики (майже в дусі Арістотеля), стилю, композиції, віршування та ін.; нарікав на пасивний розвиток психологічних («потебнянських») традицій у літературознавстві (Я.

Гординський,. Смаль-Стоцький), але значним вважав досягнення.

Єфремова і Возняка, Грушевського й О. Дорошкевича в ідеологічній (соціологічній) школах Копержинський висловив обережну сподіванку, що якогось нового струменю можна було б чекати від «класового» як відгалуження ідеологічного (соціологічного) літературознавства (В. Коряк,.

Шамрай,.

Музичка й ін.), хоч воно й демонструє «деяку поверховість історичної та літературної сторони» (XLVII). Тим часом згадана. Копержинським «поверховість», яка іменувала себе «марксистським літературознавством», поступово виявляла свою новизну лише у витісненні з науки всіх інших методологій і шкіл і доводила, що в науці про літературу треба починати все спочатку, відкинувши будь-які традиції і створивши таку історію літератури, яка б мала І нову періодизацію (за суспільно-економічними формаціями), і нове трактування суті літературної творчості (відображення в ній динаміки розвитку тих формацій). Ішлося, отже, про ілюстративно-прикладну методологію осмислення літератури, про цілковите ігнорування її іманентної специфіки. Позначилося це вже певною мірою у підручниках і хрестоматіях, укладених О. Дорошкевичем і Плевако, але в найбільш вульгарних формах виявлялось у працях.

Музички (у праці про Лесю Українку він представив поетесу, за словами. Копержинського, «як послідовного марксівця, мало не комуністку», XIII) чи в «Нарисі історії української літератури». Коряк (1889—1937). У передмові до «Нарису. «. Коряк не приховував, що це «перша спроба марксистського нарису історії українського художнього слова», і навіть іронізував, що «отакі «перші спроби» бувають фатальними зразками того, як не треба починати»17. Однак з усією серйозністю далі доводив, що пропонований ним спосіб розгляду літератури є єдино правильним, доцільним і вкрай потрібним для будівників комуністичного суспільства, «Історія літератури, — на думку автора, — має поділятися не на періоди зміни формальних літературних течій, а відповідно до змін матеріальної бази кожної ідеології, залежно від пануючої форми господарської діяльності, яка зрештою зумовлює певні ідеологічні надбудови і зокрема певний стиль мистецтваЩодо української літератури, то її історія, «виложена систематично», повторює «етапи історичного процесу з деякими незначними змінами заради зручності систематизації життя» і вкладається в таку періодизаційну схему: «1. Доба родового побуту. 2. Доба раннього феодалізму. 3. Середньовіччя. 4. Торговий капіталізм. 5. Доба фінансового капіталізму. 6. Доба пролетарської диктатури» (12—13). Як у цих «добах» розгорталися теоретичні міркування автора про зв’язок з ними літературних ситуацій, видно, наприклад, з міркувань про ренесансні видання в «добу торговельного капіталізму»: «Доба Ренесансу — доба розвитку міського крамового господарства, яка дає нові сюжети — є краєвид (ландшафт) і побутове малярство. В поезії, в мистецтві слова відбувається процес виділення з ліро-епічних пісень, із загибелі цієї форми, нової форми — лірики — поезії сепарованої людської одиниці, її почувань, що випинаються в її свідомості — наслідок розладу первісних колективних суспільних форм. Процес індивідуалізації відбувається в формах розверстування суспільства. Кожна суспільна верства пануюча плекає свою відрубність. У цю добу зароджується драма. Вихід з культу, цілковите розірвання зв’язків з церквою є початком драми міщанської. На початку драма схоронила весь синкретизм старовинного обрядового хору, моменти дії, казання, діалогу» (149—151).

Практичний аналіз творів чи характеристика постаті письменників рясніє після такої «теорії» не менш вульгарними міркуваннями: Еней зображений кріпосником» (207); Шевченко «не мав т. зв. національної свідомості (витвору буржуазної, а не поміщицької літератури.). З його був ворог Росії — імперії; «німцеїд», «жидоїд», «кацапоїд», як із поміщиків письменник, але культурно він був тим, що потім почало зватися «общеросом» (302). Коли виникала потреба означити в тому чи тому творі своєрідність образної мови, різновид символу чи метафори, то. Коряк користувався єдиним, раз і назавжди виробленим кліше: образність може бути селянська, буржуазна, пролетарська. Навряд чи хтось колись візьметься «с ученым видом знатока» розмежувати, де тут соціологізм, котрий є все-таки науковим означенням явища, а де повна втрата здорового глузду. Тим часом «Нарис.

Коряка Наркомос УРСР рекомендував як підручник для інститутів народної освіти та педагогічних курсів. Такого типу «літературознавство» сформувалось, звичайно, не на голому місці і не одразу. Живильним ґрунтом для нього був основоположний постулат марксизму, що вся людська діяльність зумовлюється типом суспільно-економічних відносин, які формуються в умовах певного державного ладу. Культуру, художню творчість людини підгонили під цей постулат.

Ленін, Й. Сталін, Г. Плеханов,. Луначарський,. Фріче й багато інших марксистів. Напередодні жовтневого перевороту 1917 р. та одразу після нього найлівіші позиції в ньому займали діячі Пролеткульту. Коли ж їхня лівизна була піддана критиці навіть Леніним, а сам Пролеткульт у першій половині 20-х років формально перестав існувати, його рудименти в ще більш вульгарній формі знайшли прихисток у критичних роботах членів літературних організацій «Гарт», «Плуг», «Молодняк», ВУСПП та ін. Деякі інші тогочасні об’єднання письменницьких сил у своїх статутах і деклараціях теж запевняли, що за основу своєї діяльності беруть марксистську ідеологію (за винятком неокласиків, що існували без офіційних декларацій), але до таких вульгаризацій, як у «Гарті», «Молодняку» чи ВУСПП, там не доходило. Змагатися з ними могли хіба що футуристи на чолі з Семенком, які і в цій галузі протягом усіх 20-х років намагалися бути найлівішими. У «Платформі й оточенні лівих», опублікованій 1927 p., вони, зокрема, наголошують, що їх ні з ким не можна переплутати. «Наш лівий фронт молодої, української культури там, де йде класова боротьба, боротьба за комунізм. Ми були там, там ми є, там ми будемо. Наша база: індустріалізація, раціоналізація — з неї виходить і нею живиться наша творча, будівнича, пропагаторська робота, ідеологічно зв’язана з політичним завданням Комуністичної партії»18. В цьому річищі розвивалась і їхня літературно-критична діяльність. На самих початках становлення голос марксистської критики (тодішня назва — пролетарської) в українському літературному процесі був не дуже чутним. Нею цікавилися, зокрема,. Дорошенко (1879—?), який пробував знайти певні дотичні між марксистським і загальносоціологічним підходами до літературних явищ, і. Винниченко, який у статті «Спостереження непрофесіонала. Марксизм і мистецтво» (1914) пробував показати, що марксизм має право «на свою літературу», сповнену духу класового, активного протесту проти гнобителів. В теоретичному аспекті марксистська критика і літературна теорія пізніше стали предметом міркувань. Ковалівського (1895—1969), який у зв’язку з цим опублікував у «Червоному шляху» (1923, № 1) статтю «Питання економічно-соціальної формули в історії літературиВін обґрунтовував «залежність» художньої творчості від форм господарювання і психології класів, доводив «прямий зв’язок» літературних течій і напрямів з класовою свідомістю інтелігенції, в середовищі якої саме й народжуються митці, тощо. Подібні мотиви звучали в окремих публікаціях журналів «Мистецтво» (1919—1920), «Шляхи мистецтва» (1921—1923), але це були поки що поодинокі голоси, які особливої ролі в науці про літературу не відігравали. Зате, починаючи з 1922—1923 pp., намітилося очевидне «вирівнювання»: зразки марксистської критики почали відігравати домінуючу роль у періодичних виданнях «Плугу» й «Гарту», у щоденних партійних та радянських газетах, у журналі «Червоний шлях» (1923—1936), а всім іншим методологіям у літературознавстві почалося послідовне й «прещільне заклепування уст», як скаже згодом. Єфремов. Крім. Коряка, значною активністю в галузі марксистської критики відзначалися поети. Загул і Я. Савченко, а також І. Кулик, Доленго, професійні критики. Музичка, Ф. Якубовський,. Коваленко,. Щупак та ін. Вони публікували вже не тільки статті та рецензії, а й збірники та монографії, основний пафос яких ґрунтувався на тих же вузько тенденційних настановах, що зводили роль літератури до класового ілюстрування суспільних процесів і слугування її «пролетарській» ідеї («Критичні етюди» Доленга, 1925; «Поети й белетристи» Я. Савченка, 1927; «Силуети сучасних українських письменників» Ф. Якубовського, 1928; «Марксистська метода в літературознавстві» П. Петренка, 1928 та ін.). Характеризуючи здобутки цих авторів, Я. Гординський пізніше напише: «Всі вони виявляють вузький світогляд і брак солідної освіти, що мало виходить поза партійну літературу та сучасну російську теорію, політичну й літературну з деякими відтінками світової літератури, пересіяної через російське сито. Тому їх писання характеризує тон партійної агітки, часто крикливої, з типовими партійними аргументами, що приймаються за абсолютний авторитет без будь-якої критичної думкиОсоба письменника, його стиль, тропіка, мова трактуються ними винятково в соціально-політичному аспекті. Про зміст і форму вони прагнуть говорити в дусі гегелівського монізму, пересадженого на ґрунт діалектико-матеріалістичної методології (твір являє собою єдність змісту й форми). Для них нібито неприйнятний розгляд лише ідеології художнього твору; мають значення, мовляв, і суто формальні чинники його, але в кінцевому наслідку їм безумовною ортодоксією видається примат змісту над формою, який (зміст) повинен бути наскрізь пройнятий пролетарською ідеологією. «Партія стежить і повинна стежити за тим, — писав І. Кулик. — щоб за лаштунками змагань (формальних напрямів) не крилися спроби легалізувати ідеологічну боротьбу проти пролетаріату та його диктатури» («Гарт», 1927, № 2—3). Протягом певного часу (1928 і наступні роки) дискусія з приводу «єдності змісту і форми» в мистецтві велася журналом «Критика» (1928—1940). Учасники дискусії то нарікали на неточність цих категорій (С.

Войнілович), то вважали схоластичними спроби розбивати їх у творі навіть з дослідницькою метою (Ф. Якубовський), то наполягали на думці про взаємодію їх і потребу розрізняти «життєвий та художній зміст» (Доленго), то доводили єдність цих категорій і необхідність бачити в творі «внутрішню» (оформлений зміст) і «зовнішню» (як предмет поетики) форму (В. Юринець). Можлива продуктивність цієї дискусії розбивалася, однак, об скелю марксистської ортодоксії, яка всяку розмову про форму поспішала оголошувати ідеалізмом (В. Сухино-Хоменко) чи форсоцівством (Д. Сокаль), а спроби залучати до розмови про пролетарське мистецтво деякі міркування Гегеля чи Канта атестувала як відступ від марксизму, що звучало як нечуваний «науковий гріх»Марксизм поставлений на голову! Вірніше взагалі ніякий не марксизм, а чистісінький ідеалізм неокантівського ґатунку», — писав. Сухино-Хоменко про погляди на зміст і форму. Юринця. На якомусь етапі утвердження марксистської ортодоксії для найбільш активних її глашатаїв перестають існувати не лише «свої» авторитети мистецтвознавства, а й титуловані класики-марксисти на зразок Г. Плеханова. Перші сумніви щодо «правильності» його естетичних позицій висловлювали автори журналу «Критика» ще в 1928 році, а через три роки його праці фактично вже викидалися за борт марксистської естетики. Критикували його. Довгань,. Річицький,. Щупак та інші правовірні марксисти, які знаходили у колишнього авторитета і відрив форми від змісту, й опортуністичне схиляння в бік Фейербаха та Канта, і «крамолу» про примат загальнолюдських цінностей над класовими, і загалом «такі положення в галузі і літературознавства, і мистецтва, які, коли поглибити їх, ведуть дуже далеко від марксизму-ле-нінізму»21.

Менш нав’язливо (чи й із застосуванням «фігури умовчання») така лобова ортодоксія звучала в суто теоретичних працях, присвячених поетиці прози, поезії, інших жанрів (В. Поліщук. «Як писати вірші», 1921; Ст. Гаєвський. «Теорія поезії», 1921; Йогансен. «Елементарні закони версифікації», 1921;. Загул. «Поетика», 1923; Б. Якубський. «Наука віршування», 1922 та ін.). Тут більше йшлося про художню «техніку», ніж ідеологію; посилаючись на відомі авторитети з вітчизняної філології, а почасти й зарубіжної (О. Потебня, 0. Веселовський, Г. Лессінг, Б. Кроче, З. Фрейд та ін.), автори пробували розкрити секрети віршобудування, стилю і стилістики прози, сюжету і конфлікту в драматургії тощо.

Марксистський догмат у розгляді цих питань найочевидніше актуалізувався в «ПоетиціЗагула, який намагався обґрунтовувати ідеологічне, соціальне значення поетичної творчості, залежність образної мови від суспільної еволюції та ін. На рубежі 1924—1925 pp. у середовищі критиків і письменників, що іменували себе марксистами, зародився сумнів: чи правильний шлях вони обрали і чи «туди» їх орієнтує марксистська критична думка. Непокоїло, зокрема, те, що з «плужанського» та «гартованського» оточення в літературу прорвалось чимало «малописьменних письменників», які вважали, що для соціально детермінованої, ілюстраторської творчості особливого художнього хисту не потрібно, достатньо лише грамотно переказати зміст якоїсь події чи втілити пафос, де гору в кінцевому підсумку брала робітничо-селянська ідея, яка в державній транскрипції іменувалась диктатурою пролетаріату. Різко знижувався відтак критерій головної якості літератури — художності; письменством почала верховодити тільки ідейна заданість, яка до мінімуму скоротила відстань до графоманства, примітивізму й неприхованої кон’юнктури. «Життя. йде походом на мистецтво, — писав укладач хрестоматії «З історії української критикиКовалівський, — знову хочуть примусити мистецтво «служитиІ це ще в значно гірший, ніж раніше, спосіб.

Новий рух (марксистська методологія тобто. — М.Н.) вимагає, щоб був «зміст», погляд, світогляд, але ще щоб погляд цей був один за всіх.

Та й засоби творчості не індивідуальні, а колективні, не «Я», а «МиБільше того, щоб це все здійснити, запроваджуються спеціальні організаціїДалі. Ковалівський писав, що письменники хоч і «впираються руками й ногами», але змушені йти в ті організації. Бо ж «крім досконалості в формі, протиставити нічого не мають»; матеріальних засобів для друкування творів немає, немає кваліфікованої читацької аудиторії, і тому лише дехто з письменників замкнувся в собі, а всі інші змушені йти в ті новостворені письменницькі організації2Розшарування в письменницькому середовищі одразу ж породило в критиці й методику ярликування: за тими, хто входив в організації «на марксистській платформі», закріплювався ярлик » пролетарський», » радянський»; хто лише тяжів до тієї «платформи», того називали «попутником», а хто замикався в собі, того прописували по відомству буржуазних чи буржуазно-націоналістичних письменників. Все це спричинювало напруження й нервозність у літературі, які неминуче вели до конфронтації й розколу.

Про можливість розколу й кризи в літературі писав у своїх передсмертних статтях.

Еллан-Блакитний («Перед організаційною кризою в українській революційній літературі», «Гартованцям» та ін.), але як розгортатимуться події, йому не судилося бачити. Розколи почалися після його смерті, найочевидніше — в ході літературної дискусії 1925—1928 pp. Увертюра до цієї дискусії прозвучала ще чи не в червні 1922 p., коли в Києві відбувся літературний вечір-диспут, на якому присутні письменники — Зеров, Рильський, П. Бургардт та інші — фактично сформулювали платформу відмінного від плужансько-гартівського уявлення про нову українську літературу, про необхідність орієнтації її на Європу, світовий контекст, загальнолюдські цінності. Літературна дискусія 1925—1928 pp. лише розвинула й загострила ці головні для того часу питання. В дискусію були втягнуті літературні сили майже всіх письменницьких об’єднань 20-х років, згодом до неї прилучилися партійні й державні працівники, і всіх цікавили нібито лиш одні питання: місце письменника в боротьбі за соціалізм, творчий індивідуум і колектив. Про власне літературу як специфічний художній феномен говорили тільки одиниці, постійно побоюючись бути звинуваченими в назадництві чи названими «спецами від естетикилітературний письменство дискусія пролетарський. Центральною фігурою дискусії став «первоприсутствующий» у пролетарській літературі України (як називала тоді Його критика) Хвильовий (1893—1933). Це сприймається навіть як несподіванка: колишній переконаний пролеткультівець (в час видання збірника «Жовтень», 1921), згодом основоположник, за словами 0. Білецького, революційної української прози (в час виходу збірки новел «Сині етюди», 1923), а вже в 1928— 1928 pp. — головний опонент пролеткультівських, революційних ідей, які деформують і саме життя в Україні, і саму літературу. З віруючого більшовика він перетворився на єретика. Він не забував, звичайно, оглядатися на більшовицькі догми («Хіба наша літакадемія, тобто ВАПЛІТЕ. — М.Н. — не стоїть на постулатах Компартії?» — запитував він), сподіваючись, що ті догми все ж придатні для побудови гармонійного життя і творення нормальної художньої літератури: от тільки, мовляв, треба звільнитися від усіляких деструктивних елементів у партії, суспільстві, літературі, по-ленінськи розв’язати національне питання. Цю свою сподіванку він обірвав лише 13 травня 1933 p., коли зважився на самогубство. Але навіть тоді у передсмертному посланні до друзів-письменників наголосив: «Хай живе Комуністична партія!» Позиції Хвильового в літературній дискусії 1925— 1928 pp. склали основу його збірників критичних памфлетів «Камо грядеші» (1925), «Думки проти течії» (1926), серії статей «Апологети писаризму» («Культура й побут», 1926, № 3—13) та памфлета «Україна чи Малоросія», що опублікований лише 1990 р. «Крізь полемічні хащі памфлетів червоною ниткою чітко проходять три тези: 1. Кінець малоросійському епігонізмові і провінціалізмові, українське мистецтво прилучається до світового і в першу чергу — західноєвропейського. Кінець російської гегемонії на Україні, Росія мусить відійти в свої етнографічні межі; Росія самостійна? — Самостійна. Ну так і Україна самостійна. Українське мистецтво має власну велику місію; воно започатковує новий великий культурний круг, що йому Хвильовий дав умовну назву «азіатський ренесанс»2Ці думки Хвильового, викладені до того ж емоційно, дерзновенно («Європа чи просвіта?», «Халтура гладкових», «Московські задрипанки» та ін.), знайшли гласну підтримку в не дуже широких, але інтелектуально вагомих колах (Зеров, Куліш, Могилянський та ін.), зате супротивників у нього з’явилося «несть им числа» — від плужан на чолі з. Пили пенком, «викритих» як провінційних просвітян, і затятих у своїй марксистській ортодоксії критиків на зразок. Коряка до непрозрілого автора брошури «Європа чи Росія?» (1926), а невдовзі дотепного «пародиста-футуриста», автора драми «Павло Полуботок» і однодумця Хвильового. Буревія та багатьох партійних діячів, серед яких опинився й головний диктатор СРСР Й. Сталін. Якщо Зеров, підтримуючи Хвильового, писав про потребу засвоєння класики й досвіду європейської літератури, про прищеплення в українській літературі справжньої художності, мистецької вибагливості, на основі чого тільки й можливий новий ренесанс української літератури, якщо Куліш у наскоках на Хвильового критика. Коряка бачив не критику, а прокурорський допит, то партійні діячі. Хвиля, Л. Каганович і «самСталін трактували позиції Хвильового, як «націонал-ухильництво», як ідеологічну диверсію, котра спрямовує проти «цитаделі міжнародного революційного руху та ленінізму» — Москви не лише співвітчизників, а й західноєвропейський пролетаріат, котрий «із захопленням дивиться на прапор, що майорить над МосквоюТаку «карту» в умовах міцніючої диктатури і Хвильовому, і його однодумцям крити було, звичайно, нічим. Тим більше, що «хвильовізм», як помітили найпильніші марксистські критики, почали підтримувати «наші закордонні недруги» —.

Донцов, Є. Маланюк і весь «фашистський Літературно-науковий вісник Літературна дискусія 1925-1928 рр. (ID работы: 650) Вступ Актуальність теми дослідження. Література, як і мистецтво в цілому, є складовою частиною культури, в якій відображаються всі суспільно-політичні й духовні процеси, що притаманні суспільству на тому чи іншому етапі існування. Кожна історична епоха породжує своє мистецтво, з своїми видами, формами й стилями, які вбирають у себе всю складність періоду. Також література є наслідком політичної діяльності держави та прилеглих країн, тому не можна говорити про літературу як про окрему існуючу одиницю. Література прямолінійно відтворює процеси, які відбуваються насамперед у мові, а це значить, що мовні злети та падіння вона відображає на собі. Дана робота відображає основні напрями підкорення владою літературного життя України в 1920-х роках.

Містить аналіз українізації та проблем національно-культурного розвитку держави, вплив на літературу із різних політичних напрямків у державі, тобто аналіз існуючих політичних організацій та внесок відомих українських письменників Хвильового, Зерова, С Пилипенка, зокрема, та інших в літературне життя України. По-перше, порівняльний аналіз суспільно-політичних процесів та культурного життя України в зазначений період дає можливість повніше реконструювати процес встановлення тоталітарного режиму в Україні в 1920-х роках. По-друге, вивчення літературного життя в добу сталінізму, як складової частини тоталітарної культури, дає можливість детальніше пізнати це явище, яке в українській історичній науці не досліджувалося. По-третє, комплексне вивчення літературного життя в контексті суспільно-політичного процесу, їх взаємовпливи, відносини та суперечності відкриває широкі можливості перед історичною наукою для більш повного та об`єктивного пізнання. Об`єктом дослідження є літературні організації в Україні 1925 -1928 рр., їх діяльність, устрій, культурні та ідеологічні засади, а також їхнє місце й роль у суспільно-політичному житті країни та подальший розвиток літератури в Україні. Предметом дослідження є конкретні заходи партійного й радянського керівництва по підпорядкуванню своєму впливові всіх сторін життя літературних організацій України в 1925-1928 рр., методи і засоби їх реалізації та реакція на них українських видатних письменників. Мета дослідження полягає в комплексному аналізі, на основі узагальнення і критичного осмислення всіх доступних джерел та наукових публікацій, літературного життя в Україні в суспільно-політичному контексті. Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити основні завдання: — розкрити основні протиріччя у суспільно-політичному житті України першої половини 1920-х років; — дослідити процес встановлення більшовицького контролю над літературним життям в цей період; — всебічно висвітлити діяльність літературних організацій у першій половині 1920-х років; — здійснити систематичний і детальний аналіз боротьби суспільно-політичних ідей у ході літературної дискусії 1925-1928 рр.; — реконструювати процес перетворення літературної дискусії на політичну кампанію; — дослідити силові методи органів влади на завершальному етапі літературної боротьби; — визначити основні етапи підпорядкування владою структури й діяльності літературних об`єднань на початку 1930-х років та далі. В курсовій роботі аналізуються дискусії, присвячені політиці українізації та проблемам національно-культурного розвитку. Серед цих дискусій, що продовжувались протягом першої і другої третин 20-х років й наклали свій відбиток на культуротворчий процес тієї доби, найгострішою була дискусія навколо так званої “теорії боротьби двох культур”. У ній брало участь багато провідних партійних діячів.

Багаточисленними були також дискусії стосовно змісту і методів здійснення “українізації”, ролі інтелігенції в культурному будівництві. До важливих політичних суперечок, що мали значний вплив на подальший національно-культурний розвиток, слід віднести і правописну дискусію, яка була оголошена Державною комісією для розробки правил правопису. Вона розпочалась у серпні 1926 р. після опублікування проекту нового українського правопису. Згадується й загальна літературна дискусія 1925-1928 рр., під час якої було порушено ряд проблем культурного розвитку УСРР, зокрема таких, як “українізація”, шляхи розвитку національної культури та роль інтелігенції у цьому процесі, зв’язки української культури з російською та культурами інших народів. Однією з центральних фігур зазначеної дискусії був український письменник Хвильовий. Аналогічні дискусії мали місце і в інших сферах культури, зокрема в мистецтві. Дискусії були відображенням тодішнього суспільно-політичного і культурного життя. Їх наявність свідчить про те, що радянській Україні у 20-і роки були притаманні окремі ознаки демократії. Однак згортання “українізації” і посилення тоталітарного режиму припинили ці процеси. Маланюк і весь «фашистський Літературно-науковий вісник Микола Хвильовий (1893 — 1933) — Літературний процес першої третини XX ст. (1900 — 1930) Миколу Хвильового називають “основоположником української прози XX ст.”. Його світоглядні позиції стали поштовхом для активних дій на шляху осмислення суспільством ролі української літератури. Письменник обрав собі дорогу — бути лідером, щоб повести націю на боротьбу за право жити у вільному суспільстві, відродження національної літератури (основним мотивом у творчості Хвильового є мотив дороги). Микола Хвильовий за характером художнього мислення — романтик. Його приваблюва­ли небуденні події, які багато в чому визначали долю людства. Тому в центрі уваги пись­менника — революція 1917 р. і кривава громадянська війна. 1925 р. — “Про “сатану в бочці”, або графоманів, спекулянтів та інших “просвітян””, “Про Коперника з Фрауенбургу, або Абетка азіатського ренесансу в мистецтві”. У розпалі дискусії 1925 — 1928 рр. з’являються цикли памфлетів “Камо грядеши?”, “Дум­ки проти течії”, “Апологети писаризму”, полемічний трактат “Україна чи Малоросія?”. Центральні твори: новели “Синій листопад”, “Арабески”, “Дорога й ластівка”, “Кіт у чоботях”, “Солонський Яр”, “Легенда”, “Я (Романтика)” та ін. 1924 р. — “Санаторійна зона”, 1926 р. — роман “Вальдшнепи”, 1927 р. — оповідання “Мати”, 1928 р. — “Сентиментальна історія”, 1929 р. — повість “Іван Іванович” та ін.

Твір надруковано в У новелі “Я (Романтика)” постає проблема гуманності й фана­тичної відданості революції, розкривається суперечність між одвічним ідеалом любові й без­застережним служінням абстрактній ідеї, розвінчується романтика більшовицької револю­ції. Твір торкається теми роздвоєності людської особистості (“Я — чекіст, але і людина”). Новела сповнена неоромантичної атмосфери. У творі герої зображені в екстремальних ситуаціях.

Наскрізний мотив канонади, що посилюється (“доноситься глуха канонада”, “канонада все ближче й ближче”, “глуха канонада росте”“, “бухкали гармати”). Час дії — переважно “темна ніч”, місце дії — “фантастичний палац”. Автор демонструє різні уявлення людей про світ (головний герой — чекіст-фанат, теософи — шукачі нового Месії і т.п.). Увага звернена на те, що жителі міста, у якому відбуваються події, для чекістів — просто хлам, непотріб, а самі чекісти в очах людей постають утіленням інквізиції. — символічність образів, деталей, наприклад, безіменність персонажів (символ, деталь): революційна дійсність нівелює людську індивідуальність; годинник — пересторога Бога, що життя — короткотривале; — пролог (лірико-романтичний зачин), що вводить читача у складний психологічний світ (показана розмова матері з сином напередодні грози); “З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія. Я виходжу на безгранні поля, проходжу перевали і там, де жевріють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю. . Я одкидаю вії і згадуювоістину моя мати — втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віківМоя мати — наївність, тиха жура і добрість без­межна(Це я добре пам’ятаю!) І мій неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у лам­паді фанатизму перед цим прекрасним печальним образомМати каже, що я (її м’ятежний син) зовсім замучив себе” “Наше помешкання — палац розстріляного шляхтичаЯ бандит — за одною терміноло­гією, інсургент — за другою, просто і ясно дивлюся на княжі портрети, і в моїй душі нема й не буде гніву, бо я — чекист, але і людина”“Андрюша нервово переходить із місця на місце і все поривається сказати, що так не чесно, що так комунари не роблятьАх, який він чудний, цей комунар Андрюша! Але коли Тагабат чітко підписався під постановою — “розстрілять” — мене раптово взяла розпукаЦей доктор із широким лобом і білою лисиною, з холодним розумом і з каменем замість серця, — це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт“І я, главковерх чорно­го трибуналу комуни, — нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії”Але який вихід? Я не бачив виходуМабуть, правда була за доктором Тагабатом Андрюша поспішно робив свій хвостик під постановою, а дегенерат, смакуючи, вдивлявся в літериЯ подумав, що доктор — злий геній, зла моя воля, а дегенерат — патлач із гільйотиниА тоді подумав — нісенітниця, який він палач, це ж йому в моменти великого напруження я складав гімниІ відходила від мене моя мати, прообраз загірної Марії”“Так: будуть сотні розстрілів, і я остаточно збиваюся з ніг! Я входжу в княжий маєтокДок­тор Тагабат і вартовий п’ють виноАндрюша похмурий сидить у куткуЗвертається до мене: В мені раптом спалахнула злістьВін не може? Він хоче бути подалі від цього чорного брудного діла? Хоче бути невинним, як голуб, віддає мені “своє право” купатися в калю­жах крові? Кричу, що коли він ще раз про це скаже, то негайно розстріляю”“Увійшов дегенерат і сказав, що треба розібрати позачергову справуПривели черниць, які на ринку вели одверту агітацію проти комуниЯ входив у роль, був в екстазіЯ гадаю, що в такім стані фанатики йшли на священну війнуВ кабінет ввалився цілий натовп черницьЯ стояв одвернувшись і смакував: всіх їх через дві години не буде! Я рішуче повертаюсь і хочу сказати безвихідне: Але вертаюся і бачу — прямо переді мною стоїть моя мати, моя печальна мати з очима МаріїЯ в тривозі метнувся — чи не галюцинація? І чую з натовпу зажурене: “Сину! Мій м’ятежний сину!” Мені погано, я схопився за крісло і похиливсяАле в той момент мене оглушив регіт доктора Тагабата: Я остовпівСтояв блідий перед мовчазним натовпом черниць, як зацькований вовкТак! — схопили нарешті й другий кінець моєї душі! Вже не піду я на край города злочинно ховати себеЯ маю тепер одне тільки право: Різко кажу доктору: “Через годину я мушу ліквідувати останню партію засудженихЯ мушу прийняти отряд”Тоді він іронічно й байдуже: “Ну і що ж? Добре!” Я хвилююсь, але доктор єхидно дивиться на мене — це ж у цій партії засуджених моя матиНе витримую й шаленію, кричу, щоб не жартував зі мноюАле голос зривається, і я раптом почуваю себе жалким і нікчемнимВартовий увійшов і доповів, що партію привели, розстріл призначе­ний за містом”“Мовчазна процесія підходила до боруДо мене підійшов доктор, поклав руку на плече і сказав: “Ваша мати там! Робіть, що хочете!” Я подивився — з натовпу виділилася постать і тихо самотньо пішла на узлісся“Я вийняв з кобури мавзера й поспішно пішов до са­мотньої постаті”“Я положив її на землю й дико озирнувсяНавкруги було порожньоТільки збоку темніли теплі трупи “черниць”Я поспішив до свого батальйонуАле раптом зупинився, повернувся й підбіг до трупа матеріВпав на коліна й припав устами до лобаПо щоці, пам’ятаю, текла темним струменем кровТа раптом — дегенерат: “Ну, комунаре, підводься! Пора до батальйо­ну!” В степу, як дальні богатирі, стояли кінні інсургентиЯ кинувся туди, здавивши головуВерсальці (образно, запозичено з часів Паризької комуни) — всі, хто проти комунарів (у роки революції часто вживався як символ подоланої монархії)Укажіть поняття за його визначенням: філософсько-естетична й художня система, що склалася на межі XIX — XX сті об’єднала новітні напрями й течії, яким притаманна більша увага до внутрішнього світу людини і більша творча свобода у його розкритті

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

самостійна робота паралельність прямих і площин у просторі

правила безпеки під час проведення дослідів з природознавства у початкових класах

географія 7 клас практикум кобернік гдз