німеччина на початку 20 століття

на німеччина 20 початку століття.

Німеччина у другій половині двадцятого століття. Реферат.

РефератУтворення ФРН та НДР. Німецьке «економічне диво». «Нова східна політика» ФРН. НДР у повоєнні роки. Об’єднання Німеччини. ФРН на сучасному етапі. Федеративна Республіка Німеччина — парламентська республіка. Складається із земель. Кожна земля має свою конституцію, парламент (ландтаг) і уряд. Законодавчу владу здійснює двопалатний федеральний парламент — бундестаг (палата депутатів) і бундесрат (палата земель). Виконавча влада — уряд на чолі з канцлером.

Президент обирається на 5 років.

Столиця — м. Берлін (до 1990 р. — Бонн). У ході війни Німеччина зазнала тяжких втрат: 13 млн. загиблих (18% населення), промислове виробництво скоротилося до 30% порівняно з довоєнним рівнем, висока Інфляція. За рішеннями Ялтинської і Потсдамської конференцій країну було окуповано СРСР, СІНА, Великою Британією і Францією. Німеччину поділили на 4 зони: Східна Німеччина відійшла до радянської зони, Західна — до США, Британії і Франції. Для спільного управління було створено Контрольну Раду з головних керівних осіб усіх 4-х зон. Берлін також поділили на 4 частини. Політика окупаційних властей мала бути спрямована на демілітаризацію (роззброєння), денацифікацію (викорінення нацизму) і демократизацію (утвердження демократичного ладу) Німеччини. У грудні 1946 р.

окупаційні зони США і Британії об’єднано у Бізонію (з 1948 р. Тризонія — приєдналася Франція). Там починають формуватися органи влади, фінансові установи, політичні партії — створюються основи демократичної країни. 20 червня 1948 р. у західній Німеччині проведена грошова реформа, що зупинила інфляцію, ліквідувала «чорний ринок». Збільшилося промислове виробництво, а у 1949 р. досягнуто його довоєнного рівня, чому сприяло і приєднання Західної Німеччини до «плану Маршалла»: їй надано 3,9 млрд. доларів стартової допомоги. 8 травня 1949 р. Парламентська рада, утворена з представників західнонімецьких земель, за ініціативою окупаційної влади затвердила «Основний закон Федеративної Республіки Німеччини», що проголосив Західну Німеччину демократичною федеративною державою: до її складу увійшло 11 земель. Виникла нова держава зі столицею у м. Бонн. Після парламентських виборів новообраний парламент 7 вересня 1949 р. затвердив Конституцію ФРН і обрав голову першого західнонімецького уряду: канцлером ФРН став 73-річний лідер партійного блоку ХДС/ХСС. Аденауер. У відповідь на це в радянській окупаційній зоні була спеціально обрана Німецька рада. 7 жовтня 1949 р. вона проголосила утворення Німецької Демократичної Республіки, її столицею став східний Берлін (західна зона міста стала самоврядною територією, пов’язаною з ФРН). Отже, Німеччина, населення якої прагнуло до того, щоб країна після Другої світової війни була єдиною, мирною і демократичною, фактично стала першою ареною зіткнення супердержав у «холодній війні». Саме їхня непоступливість та амбіції спричинили розкол Німеччини на ФРН і НДР, що засвідчило поділ повоєнного світу на дві ворожі частини. У перші роки урядування Аденауера було проведено економічні реформи, результатом яких стало стрімке зростання приросту промислової продукції (9,6% на рік), зростання обсягу виробництва у чотири рази до 1965 року. Такі темпи розвитку отримали назву німецьке «економічне диво» — Німеччина вийшла на одне з перших місць у світі. Автори реформ — канцлер ФРН Аденауер і міністр економіки Л. Ерхард, який став у 1963 р. другим канцлером Західної Німеччини. Аденауер та Ерхард разом з групою неоліберальних економістів створили теорію «соціального ринкового господарства», за якою особиста ініціатива підприємців, вільна конкуренція мають поєднуватися з елементами державного регулювання. При цьому держава постійно дбає про найменш захищені верстви населення — низькооплачуваних робітників, студентів, пенсіонерів.

Для попередження циклічних криз в економіці держава використовувала важелі кредитної й податкової політики, провівши реформи грошової, кредитно-валютних та податкових систем. Капіталовкладення в економіку ФРН, наприклад, зросли з 18,3 млрд. марок у 1950 р. до 41 млрд. марок у 1955 році. у ході війни значною мірою вдалося зберегти промисловий потенціал західної частини Німеччини; невеликі репарації (відповідали 5% промислового потенціалу); велика кількість дешевої робочої сили (із Східної Пруссії, Судетів репатрійовані понад 10 млн. німців); кошти за «планом Маршалла» йшли, головним чином, на оновлення виробництва, створення нових галузей (електроніка, нафтохімія та ін.); великий попит на всі види продукції; невеликі воєнні витрати; розвиток нових наукомістких галузей, широке впровадження досягнень НТР; використання світового досвіду, зарубіжних ліцензій та патентів тощо; працелюбність, дисциплінованість, цілеспрямованість й талант німецької нації.

Складний характер у ФРН мав процес формування партійно-політичної структури суспільства. Основні політичні партії, які борються за владу, — Християнсько-демократичний союз (ХДС), Християнсько-соціальний союз (ХСС), які утворили правий блок ХДС/ХСС, лівоцентристська Соціал-демократична партія Німеччини (СДПН) і центристська Вільна демократична партія (ВДП), які часто виступають спільною коаліцією. Безперечною заслугою двадцятирічної ери «Християнських демократів» в ФРН (1949 — 1969) стало «німецьке економічне диво» — відродження економічного потенціалу Німеччини і перетворення її на передову держану Західної Європи. На початку 70-х рр.

ФРН вийшла на перше місце в Європі за темпами зростання економіки, особливо у галузі переробки міндобрив, текстильній промисловості, будівельній індустрії. Безробіття стало найменшим у Європі — 4 — 4,5%. Перетворення ФРН на провідну західноєвропейську державу поставило перед нею нові завдання в галузі зовнішньої політики. Адже політика невизнання країн Східної Європи — своїх безпосередніх сусідів, що проводилась урядами християнських демократів, завела дипломатію ФРН в глухий кут, загрожувала, зокрема, втратою для Західної Німеччини величезного східноєвропейського ринку. Ініціаторами зміни зовнішньої політики ФРН виступили соціал-демократи, які разом з вільними демократами у 1969 р. здобули перемогу на виборах до бундестагу і сформували коаліційний уряд на чолі з лідером СДПН. Брандтом. Він та міністр закордонних справ ФРН. Шеєль стали творцями «нової східної політики», спрямованої на поліпшення відносин з соціалістичними країнами — СРСР, НДР та ін. У серпні 1970 р. між СРСР і ФРН укладено договір про визнання непорушності кордонів у Європі, узаконено кордон між ФРН і НДР. У 1970 р. ФРН підписала договір з Польщею (визнані її кордони), у 1972 р. — з НДР (взаємне визнання німецьких держав відкрило їм шлях в ООН), у 1973 р. — з Чехословаччиною (ФРН визнала недійсними Мюнхенський диктат 1938 р. щодо цієї країни); установила дипломатичні відносини з Болгарією, Угорщиною. Збільшився товарообмін з цими країнами: в 70-і рр. ФРН стає головним економічним партнером країн Східної Європи на Заході. Результатом «нової східної політики» ФРН стало й укладання чотиристоронньої угоди між СРСР, США, Францією і Великобританією про статус Західного Берліну, а також початок «розрядки» міжнародних відносин в Європі і світі в цілому. У внутрішній політиці соціал-демократичні уряди. Брандта, а з 1974 р. — Г. Шмідта, запроваджували широкі соціальні програми — скорочено військову строкову службу, надано виборче право особам, які досягли 18 річного віку, збільшено розміри пенсій, виплат по безробіттю, розширено права профспілок, створено найкращу в Європі систему медичного обслуговування і пенсійного забезпечення. Однак зростання витрат на соціальні програми зменшувало вкладення у виробництво, вело до економічних негараздів, інфляції, безробіття. Через це вільні демократи вийшли із коаліції з СДПН і підтримали блок ХДС/ХСС і у 1982 р. канцлером став голова ХДС Г. Коль. Уряд Г. Коля дотримувався неоконсервативного напряму в регулюванні економіки. Запроваджено програму вгортання соціальних витрат, скорочено асигнування на державний сектор, впроваджено заходи, які стимулюють приватне підприємництво. В результаті економіка ФРН швидко одужала, країна стала найбільшим експортером товарів у світі, а наслідком НТР й постійної економічної модернізації стало збільшення основи західнонімецького суспільства — заможного середнього класу. У 1987 р. Коль знову був обраний канцлером і саме йому судилося стати першим канцлером об’єднаної Німеччини. Радянська військова адміністрація у своїй зоні окупації Німеччини з перших післявоєнних днів закладала основи соціалістичного режиму радянського зразка. Завдяки їй відновили свою діяльність Комуністична і Соціал-демократична партії Німеччини, які у 1946 р. об’єдналися у Соціалістичну єдину партію Німеччини (СЄПН). У жовтні 1949 р., після проголошення НДР, були обрані перший президент країни -. Пік — колишній лідер КПН і перший прем’єр-міністр — О.

Гротеволь — колишній лідер СДПН. Розвиток економіки йшов директивно — за дворічним (1949 — 1950) та п’ятирічними планами. Відразу ж було націоналізовано майже всю промисловість, проведено соціалістичну аграрну реформу — примусово створювалися кооперативи. Та вже події 1953 р. виявили небажання німців йти цим шляхом. У травні цього року уряд підвищив норми виробітку робітників на 10%, не вистачало товарів широкого вжитку, почалися страйки, учасники яких вимагали відставки першого секретаря СЄПН. Ульбріхта, проведення вільних загально-німецьких виборів, виводу радянських військ. 17 червня 1953 р. в Берліні та інших містах НДР страйкувало близько 500 тис. чоловік — це було справжнім народним повстанням. За допомогою радянських військ повстання було придушено, тисячі демонстрантів опинилися за ґратами, 20 — були розстріляні за вироком суду, сотні німців загинули під радянськими танками. Ці події були першим антисоціалістичним виступом проти нав’язування тоталітарного режиму сталінського зразку в країнах Східної Європи. Після смерті в 1960 р. президента НДР. Піка вищим органом влади стала Державна рада, головою якої було обрано першого секретаря ЦК СЄПН. Ульбріхта.

Взявши курс на «побудову соціалізму на німецькій землі», нове керівництво НДР провело серію реформ, що сприяло розвитку економіки і поліпшенню матеріального становища населення (життєвий рівень громадян НДР був вищим, ніж рівень життя населення інших соціалістичних країн, хоча дедалі більше поступався рівню життя західних німців), але водночас слухняно виконувало вказівки «старшого брата» по «соціалістичному табору» — СРСР. Це викликало протест серед населення, однією з форм якого була масова втеча східних німців через відкритий кордон із Західним Берліном в ФРН: лише за першу половину 1961 р. таким чином втекло 100 тис. чоловік. У відповідь на це кордон був закритий, а в ніч на 13 серпня 1961 р. в Берліні було споруджено сумно відомий Берлінський мур (4 м. заввишки і 46 км завдовжки), який пильнували прикордонники НДР, які одержали наказ без попередження відкривати вогонь по перебіжчикам. Цей бетонний мур не лише розділив німців, але й став зловісним символом — пам’ятником «холодної війни» між соціалістичним Сходом і капіталістичним Заходом Європи. За час існування Берлінського муру біля нього було вбито 78 перебіжчиків з «соціалістичного раю» до «капіталістичного пекла», а на всьому кордоні між НДР і ФРН було вбито 224 чоловіки. Незважаючи на це, щорічно близько 250 тис.

громадян НДР «голосували ногами» проти комуністичного режиму — втікали на Захід. Прихід до керівництва НДР та СЄПН Е. Хонеккера в 1972 р. призвів до згортання політики реформ і консервації режиму радянського типу. Більше від того, саме за часи його правління відбулося оформлення суспільства тоталітарного соціалізму, характерними ознаками якого були: узурпація влади в державі і суспільстві єдиною партією (СЄПН), всевладдя партійно-бюрократичного апарату, монопольна власність держави на засоби виробництва, екстенсивний розвиток економіки і розподільча система, що планово й централізовано управляються, тотальний контроль над суспільством і суспільною свідомістю, ставка на репресивні засоби утримання влади, у випадку НДР — все більше втручання в життя громадян т. з. «штазі» — системи державної безпеки, ігнорування соціальних проблем суспільства, прав його громадян. В НДР дедалі більш виразно визрівала суспільно-політична криза, що посилювалася загостренням економічних проблем (в кінці 80-х рр. державний борг складав величезну суму — понад 20 млрд. доларів) та небажанням і неспроможністю її керівництва визнати гостру необхідність проведення докорінних змін в суспільстві. Навіть процеси перебудови, демократизації й гласності, що розпочалися у другій половині 80-х років в СРСР, революційні зміни в Польщі та Угорщині не знайшли підтримки у авторитарно-бюрократичного керівництва держави і СЄПН, де навпаки, культ особи Хонеккера набував потворної форми. Поворотним моментом в історії Східної Німеччини і всієї німецької нації стала осінь 1989 р.

Саме 7 жовтня, коли в НДР помпезно відзначалося 40-річчя «першої соціалістичної держави на німецькій землі», в багатьох містах республіки почалися небувалі за масовістю антиурядові мітинги та демонстрації, що призвели до падіння тоталітарного режиму Е. Хонеккера.

Спочатку соратники по СЄПН звільнили його зі всіх посад, потім було сформовано на коаліційній основі новий уряд НДР на чолі з Х. Модровим, першим кроком якого було відкриття своїх кордонів із Західним Берліном і ФРН і вже 10 листопада 1989 р. населення розібрало горезвісний Берлінський мур. Так в НДР розпочалася народна антитоталітарна революція, метою якої було не лише повалення комуністичного режиму, але й об’єднання двох німецьких держав. СЄПН, керівництво якої пішло у колективну відставку і яка перейменувала себе в Партію демократичного соціалізму, у березні 1990 р. програла вибори у парламент.

На них перемогу здобув правий блок «Альянс за Німеччину» на чолі з Християнсько-демократичним союзом, лідер якої — Л. де Мез’єр сформував останній уряд НДР і впевнено, за активної підтримки з боку партійних і державних установ ФРН, повів Східну Німеччину до об’єднання з Західною в єдиній державі, про що мріяв німецький народ протягом всього повоєнного періоду. Процес об’єднання Німеччини здійснювався в декілька етапів. Наслідком проведеного в НДР у червні 1990 р. референдуму став Договір про економічний, валютний та соціальний союз між НДР і ФРН, згідно з яким, зокрема, з 1 липня в Східній Німеччині вводилася західнонімецька грошова одиниця — марка.

Народна палата НДР прийняла рішення про входження НДР в ФРН з З жовтня 1990 р. Слід підкреслити, що об’єднанню Німеччини сприяли прихильна позиція нового керівництва СРСР на чолі з М. Горбачовим, активні дії в такому напрямку канцлера ФРН Г. Коля та підтримка даного процесу з боку провідних держав світу.

12 вересня в Москві СРСР, США, Велика Британія і Франція, а також НДР та ФРН підписали Договір про остаточне врегулювання питань стосовно Німеччини. Одночасно був парафійований (набув чинності) Договір про добросусідство, партнерство та співробітництво між СРСР та ФРН. Зміну зовнішньополітичного становища об’єднаної Німеччини і непорушність європейських кордонів закріпив також документ, підписаний 1 жовтня в Нью-Йорку міністрами закордонних справ СРСР, США, Великої Британії, Франції, НДР та ФРН про припинення з об’єднанням Німеччини чинності чотиристоронніх угод стосовно Берліна та всієї Німеччини. Таким чином, об’єднання Німеччини стало великою історичною подією міжнародного значення, яка підвела риску під підсумками Другої світової війни і завершила важливий етап післявоєнної історії Німеччини та Європи. З жовтня 1990 р. здійснився акт історичної справедливості — німецькі землі і народ об’єдналися у спільній державі, назва якої залишилася — Федеративна Республіка Німеччини, а столицею став Берлін. Того ж року відбулися вибори до бундестагу (парламенту ФРН). Блок ХДС/ХСС — ВДП знову переміг і канцлером об’єднаної Німеччини знову обрано Г. Коля. Основною проблемою його уряду стало подолання економічної відсталості нових (східних) федеральних земель (з 3 тис. підприємств колишньої НДР, наприклад, 70% потребували негайної модернізації та кредитувань), трансформування їх соціально-економічної та політичної структур та їх інтеграція у загально-німецьку економічну й політичну системи. На останніх виборах до парламенту восени 1998 р. перемогу отримали соціал-демократи у союзі з партією зелених. Новим канцлером ФРН став Г. Шредер. «Ера Коля» закінчилася. До того ж, на початку 2000 р. внаслідок політичного скандалу, що розгорнувся навколо протиправних фінансових порушень керівництва фракції ХДС/ХСС під час виборчої кампанії, відбулася відставка Коля з посад голови ХДС і парламентської фракції. Зовнішня політика ФРН у післявоєнний період зазнавала змін — від конфронтації з країнами соціалізму (50 -60-ті рр.) і орієнтації на США до «нової східної політики» і мирного співіснування (70 — 90 рр.). ФРН відіграла провідну роль в розробці Заключного акта Гельсінської наради (1975). Після об’єднання німецьких земель ФРН взяла курс на ліквідацію на своїй території американських воєнних баз і виведення американських військ, а також збройних сил СРСР (до кінця 1994 р.) із східної частини країни. Головним пріоритетом ФРН на сучасному етапі є поглиблення процесу європейської інтеграції у відповідності до національних інтересів. Вона — активний член ЄЕС і НАТО, одна з головних ініціаторів і учасників економічної допомоги Заходу посткомуністичним країнам Східної Європи, здійснює, зокрема, фінансову компенсацію колишнім «остарбайтерам». ФРН активно співпрацює у сфері бізнесу з Україною, має з нею дипломатичні відносини на рівні посольств. У червні 1993 р. була підписана Спільна декларація про основи відносин і співробітництво між Україною і Німеччиною. Нині завершується робота над Договором про дружбу і співробітництво, який має стати фундаментом для українсько-німецького стратегічного партнерства в Європі в XXI столітті. У Німеччині проживає понад 20 тис.

українців, які мешкають переважно у великих містах — Мюнхені, Дюссельдорфі, Гамбурзі. Тут діють наукові установи — Український вільний університет (з 1945 р.), відділення Української Вільної академії наук, видаються журнали, наприклад «Український історик», газети тощо. § 20. Німеччина в 1871-1914 рр. (підручник) Після франко-прусської війни всі німецькі землі об’єднали ся в єдину Німецьку імперію, яка складалася з 22 монархій і трьох вільних міст. Згідно з імперською конституцією 1871 р, главою держави вважався імператор. Ним міг бути лише король Пруссії. Імпе ратор мав широкі права в галузі зовнішніх зв’язків, очолював збройні сили, мав право оголошувати війну, призначати кан цлера (голову уряду), вищих чиновників та офіцерів, скликати й розлускати парламент, що складався з двох палат. Верхня палата — бундесрат — призначалася з представників усіх мо нархій і вільних міст.

Головою бундесрату був імперський канцлер. Нижня палата (бундестаг) вибиралася загальним го лосуванням. Одначе жінок і військовослужбовців було позбав лено виборчого права. Парламент (рейхстаг) був обмежений у правах, оскільки закони, що їх він приймав, належало затверджу вати імператорові. З моменту створення Німецької імперії у парламенті біль шість належала представникам консервативної партії, яка вира жала інтереси юнкерів, великих промисловців і фінансистів. Опонентами консерваторів була ліберальна партія, яка захищала і нтереси промисловців. Обидві партії підтримували уряд. У 1881 р. утворилася католицька партія.

Вона виступала на захист католицького населення Німеччини і через це опинилася в опозиції до уряду. В опозиції знаходилась і соціал-демократична партія, яка мала значне представництво в парламенті й виражала інтере си робітничого класу, дрібних власників. Слід зауважити, що значну роль у політичному житті Німеччини відігравали військо ві, які оточували імператора і впливали на визначення зовніш ньополітичного курсу імперії та на розвиток військової промис ловості. Після об’єднання Німеччини склалися ліпші умови для розвитку економіки. Цьому сприяли завершення промислового перевороту й утворення єдиного загальнонімецького ринку, при єднання багатих на корисні копалини районів Ельзасу та Лота рингії, п’ятимільярдна контрибуція, нові відкриття в науці й техніці.

Наприкінці XIX ст. за обсягом промислового виробництва Німеччина вийшла на друге місце а світі, а за темпами економічного розвитку випередила Велику Британію і наздогнала США. Велику роль у створенні важкої промисловості відігравали державні замовлення, субсидії, пільги, будівництво заводів коштом держави. Промисловість будувалася на новітній промисловій і технічній базі, що забезпечувало високу якість товарів. Хімічна, електротехнічна, металообробна, машинобудівна галузі набули прискореного розвитку.

Для виробництва характерними були висока концентрація і швидкі темпи розвитку в декількох районах: Рейнській області, Рурі, Берліні, Сілезії. Поміщицьке (юнкерське) господарство поступово, еволюційним способом, як уже згадувалося вище, переходило до капіталістичного, товарного виробництва. Попри значні успіхи в розвитку промисловості, частка Ні меччини у світовому виробництві становила 13%, тоді як Великої Британії — 32%. Та з кожним роком німецькі якісніші та дешевші товари завойовували світовий ринок. Тоді це було й боротьбою за колонії. Колонії Німеччини на 1914 р. мали площу 2,9 млн кв. км з населенням 13 млн осіб, тоді як англійські колоніальні володіння охоплювали 32,7 млн кв. км із населенням 350 млн осіб. Ці величезні володіння викликали заздрість і зумовили запеклу боротьбу між двома країнами. в Німеччині, як і в інших індустріальних державах, з’явилися монополії. У 1914 р. в країні їх налічувалося 600.

Найпоширенішою формою монополістичних об’єднань були картелі й синдикати. 85% фінансових капіталів контролювали 8 банків. Найвідомішими були монополії: Круппа, Рейнсько — Вестфальський чавуноливарний картель, Німецький союз прокатних заводів, Рейнсько — Вестфальський кам’яновугільний синдикат та ін. Першим німецьким Імператором був король Пруссії Вільгельм І. Фактично ж країною протягом 20 років керував канцлер Отто фон Бісмарк, який користувався повною довірою імператора. Він був видатним політиком І дипломатом, наділеним тверезим розумом, величезною волею та енергією. За це він отримав прізвисько «залізний канцлер». Головним напрямом його внут рішньої політики було забезпечення централізації влади в імперії через ліквідацію автономних прав окремих монархій і католицької церкви. У 1872 р. Бісмарк домігся прийняття закону, згідно з яким духівництво позбавлялося права нагляду за школами.

Священикам заборонялося вести політичну агітацію. Замість церковного вводились інститут громадянського шлюбу, державна реєстрація народження і смерті. Заборонялася діяльність ордену єзуїтів Держава стала контролювати всі призначення на церковні посади. Політика, спрямована проти впливу католицької церкви, отримала офіційну назву «боротьби за культуру» — «культуркампф». Бісмарк також розгорнув боротьбу проти соціалістів. У 1878 p., після двох терористичних замахів на імператора, він запропонував рейхстагові прийняти «Винятковий закон проти соціалістів», який фактично забороняв діяльність соціалістичних організацій та робітничих газет. Соціал-демократична партія вимушена була перейти на напівлегальний стан.

Поряд із репресивними заходами Бісмарк провів низку со ціальних реформ. він оголосив про початок «ери робітни чого законодавства». У наступні три роки рейхстаг прийняв закони про страхування робітників від нещасних випадків на виробниц тві та від хвороб. У 1889 р.

було прийнято закон про надання пенсії за старістю (з 70 років) та в разі втрати працездатності. У 1891 р.

з’явився закон про 11-годинний робочий день І про заборону дитячої праці до 13 років. У середині 90-х pp. Німеччина стала державою з найбільш передовим соціальним законодавством. Основною метою зовнішньополітичного курсу Німецької імперії стало створення військово-політичної коаліції європейських держав, спрямованої проти Франції. Правлячі кола в Берліні спиралися на Австро-Угорщину, яка після франко-прусської війни пішла на зближення з Німеччиною та Італією — суперницею Франції в Середземному морі та на півночі Африки.

З метою залучення до майбутньої коаліції Росії, потенційного союзника Франції, було висунуто ідею спільної боротьби проти соціал-демократичного руху. 6 травня 1873 р. Росія та Німеччина підписали союзний договір. Через місяць аналогічну угоду підписали Росії та Австро-Угорщина. Так утворився Союз трьох імператорів, завдяки чому Франція була ізольована, а Німеччина посіла чільне місце на європейській арені. Першу тріщину коаліція дала під час близькосхідної кризи 187 5-1878 pp. Відверто ворожі позиції Австро-Угорщини і Німеччини на Берлінському конгресі змінили ставлення Росії до своїх союзників. 7 жовтня 1879 р. Німеччина та Австро-Угорщина підписали союзний договір, спрямований проти Росії. Договір започаткував створення Троїстого союзу, який остаточно сформувався 1882 p., коли до договору приєдналась Італія. Це логічно підштовхувало Росію і Францію до тісного воєнно-політичного співробітництва.

З часом на противагу австро-німецько-італійському блоку було утворено союз Франції, Росії та Англії (Антанта). У 1884 р. Німеччина встановила протекторат над частиною Південно Західної Африки (Намібія) і Центральною Африкою (Того, Камерун). На — ступного року контроль було поширено на частину Східної Африки (Танганьїка). Так було створено німецьку колоніальну імперію. У 1888 р. імператором Німеччини став Вільгельм II. Молодий монарх заповзявся особисто керувати країною, а для цього він прагнув позбутися владолюбного Бісмарка, з яким розходився в поглядах із багатьох питань. Особливо це стосувалось зовнішньої політики й політики щодо соціалістів. Вільгельм II вважав, що слід проводити активнішу зовнішню політику, не боячись застосовувати силу проти своїх конкурентів, відійти віл Союзу трьох імператорів. Вільгельм II негативно оцінював «Винятковий закон проти соціалістів». Його довелося скасувати, а Бісмарк 1890 р. вийшов у відставку. Після цього колоніальна експансія Німеччини посилилася «Ми вимагаємо для себе місця під сонцем», — заявив новий канцлер Бюлов, висловлюючи інтереси німецьких промислових фінансових і військових кіл. Ідеологічним підґрунтям розширення колоніальної експансії стала доктрина пангерманізму, носієм якої був пангерманський союДоктрина стверджувала, що німці переважають усі народи і мають панувати над ними. Пангерманісти закликали проводити політику сили щодо інших держав, створити могутню армію та флот і готуватися до війни за переділ світу. У плани німецької експансії входило загарбання англійських і французьких колонці та прикордонних районів Франції (екс пансія на Захід), відторгнення частини Росії («Дранг нах Остен» — натиск на Схід), Прибалтики, України, Північного Кавказу, проникнення на Близький Схід. Такі плани пангерманістів знайшли відгук в уряді. Армія стала головною турботою держави, а мілітаризм, тобто нарощування військової могутності, — урядовою доктриною.

У 1913 р. військові витрати становили 50% бюджету.

З ініціативи міністра флоту адмірала Тірпіца Німеччина почата створювати величезний військовий флот, який за чисельністю й могутністю незабаром став другим після англійського. Швидкий економічний розвиток привів до утворення численного робітничого класу. Велика концентрація виробництва сприяла його організованості. профспілки об’єднували 2,5 млн трудящих, соціал — демократична партія — 1 млн. Соціал-демократи мали найбільшу фракцію в парламенті — 109 депутатів із 397. Теоретичною основою СДПН служила Ерфуртська програма (1891 p.), яка відповідала основним положенням марксизму. Вона заступила Готську програму 1875 p., що оголошувала метою партії визволення робітничого класу і створення соціалістичного суспільства, але обминала питання про «соціалістичну революцію», відтворювала положення Лассаля про те, що робітничий клас може домогтися своєї мети лише завдяки загальному виборчому праву та створенню з допомогою держави виробничих кооперативів. Проте вже 1899 p. E. Бернштейн у книзі «Передумови соціалізму і завдання соціал-демократії» піддав критиці принципові положення марксистської теорії. Посилаючись на нові тенденції в розвиткові капіталістичних відносин, він указував на хибність твердження про зубожіння робітничого класу. Він доводив, що капіталізм здатен реформуватись у бік соціальної справедливості та що передумови для соціалістичної революції ще не дозріли. Ця спроба перегляду марксизму була оголошена ревізіонізмом, правим ухилом у соціал-демократії. А всіх тих, хто відходив од марксизму, почали називати ревізіоністами, опортуністами. Виступ Бернштейна призвів до розколу в соціал-демократичному русі Німеччини на правих (Бернштейн), центристів (Бебель, Каутський) і лівих (Лібкнехт, Люксембург). Після першої світової війни розкол було закріплено й організаційно. «Проте ми, в усякому разі, додержуємось тієї думки, що Німеччину від самого початку не слід виключати зі змагання інших народів за панування над країнами, які мають багаті перспективи. Ті часи, коли німець одному зі своїх сусідів поступався землею, іншому — морем, а собі залишав небо, де панує чиста теорія, — ці часи минули. Ми вважаємо одним із найголовніших наших завдань заохочення і розвиток інтересів нашого пароплавства, нашої торгівлі та нашої промисловості саме в Східній Азії. Однак ми не могли б пристати на те, аби в Китаї зміцніла думка, що стосовно нас дозволено те, чого не дозволяється щодо інших. Ми повинні вимагати, щоби німецький місіонер, німецький підприємець, німецькі товари, німецький прапор і німецький корабель були в Китаї так само шановані, як і ті, що належать іншим державам.

Нарешті, ми готові рахуватися з інтересами інших великих держав у Східній Азії, будучи твердо переконані, що і наші власні інтереси так само знайдуть до себе належну увагу. Одним словом: ми не хочемо нікого відсувати в тінь, але й для себе вимагаємо місця під сонцем. » Соціально-економічний розвиток Німеччини наприкінці XX — на початку XXI ст. Після об’єднання Німеччини економіка країни розвивалася нерівномірно. Темпи зростання виробництва у східних землях були удвічі вищими й виражалися двозначними цифрами. Проте уже в 1997 р. ситуація змінилася. Причини цього слід шукати у підприємницькій структурі малих і середніх фірм на Сході. Зниження темпів економічного розвитку на східнонімецьких землях призвело до збільшення там безробіття (27 % у 1997 p.). У другій половині 90-х років в економіці Німеччини спостерігалася тенденція до збільшення кількості дрібних та середніх підприємств. Так, протягом 1998 р. було створено на 112 тис. нових фірм більше, аніж закрито старих, які існують поряд із великими концернами. Стратегічною метою економічних зусиль федерального уряду залишалася проблема промислового й соціального підтягування розвитку східнонімецьких земель до рівня західнонімецьких. Протягом десяти років з цією метою витрачено 800 млрд. дол. Проте відмінності збереглися й на сьогодні: зарплата на Сході на 20 % нижча, а безробіття у два рази більше. У 2000 р. з федерального бюджету було виділено понад 38 млрд. марок на підтримку розвитку економіки східних земель. Проте навіть у наступні десять років східнонімецька економіка, на думку експертів ФРН, не досягне рівня західнонімецької. Однак уже й сьогодні окремі райони і підприємства на Сході працюють досить ефективно (Дрезден, Потсдам, трикутник Галле—Ляйпціг—Ерфурт). Водночас німецькі фірми виступають у світі як великі інвестори. Лише в 1997 р. вони інвестували в економіку інших країн 31,5 млрд. марок. Унаслідок погіршення кон’юнктури на світових ринках, економіка Німеччини на початку XXI ст. опинилася у складному становищі. В багатьох галузях темпи економічного зростання наприкінці 2002 р. наблизилися до нуля. Спостерігався різкий спад податкових надходжень до бюджету. Його дефіцит склав більш як 3 % ВВП. Одна з головних проблем соціальної галузі — це проблема зайнятості. Наприкінці 1998 р. на 34,3 млн. працюючих приходилося 4,4 млн. непрацюючих. 5,7 млн. осіб працювали неповний робочий день. У 2001 р. кількість останніх зросла до 6,3 млн. У 1999 р. була започаткована непопулярна серед населення пенсійна реформа, яку планується здійснити протягом 30 років. Розмір пенсії зменшиться з 70 % середньорічного доходу до 64, оскільки у пенсійну формулу вводиться демографічна компонента. Разом з тим науково-технічний прогрес вимагав дедалі більших жертв від кожної сім’ї. Статистичні дослідження показують, що в Німеччині батьки щорічно витрачають близько 1,8 млрд. марок на репетиторів для своїх дітей. Однак головне навантаження у соціальній державі несе федеральний бюджет, 1/3 якого, а це 170 млрд.

марок, становлять соціальні витрати. Заходи уряду Шрьодера, спрямовані на вихід з ситуації шляхом збільшення податків, викликали невдоволення електорату. Стара модель соціальної ринкової економіки, вважають німецькі економісти, вичерпала себе. Потрібні глибокі реформи в економічному організмі країни, які були б адекватні вимогам сьогоднішнього дня. Німеччина і світ. Німеччина — важливий чинник міжнародних відносин. Доктрина соціального ринкового господарства, вперше застосована на практиці у ФРН, стала основоположною для Західної Європи в цілому. Економічний потенціал Німеччини складає четверту частину потенціалу ЄС. Німеччина — могутня індустріальна країна, яка впливає на економічний розвиток не лише Європи, а й усього світу. Вона сьогодні визнаний лідер у виробництві транспортних засобів, електроприладів та машинобудування, прагне завоювати позиції в інтернаціональному наданні послуг (планування та надання консультацій, інтернет — сервіс та інженерні бюро), сприяє прискоренню глобалізації, будучи другою країною у світі за обсягом експорту. Німеччина посідає перше місце в Європі за кількістю витрат на НДДКР та у виробництві наукомісткої продукції. Німеччина — країна не тільки потужної промисловості, а й розвинутого сільського господарства.

У 1996 р. в країні налічувалося 0,7 млн. ферм, на яких зайнято 3 % усього працездатного населення. Площа середньої ферми — 25,6 га. Основою сільського господарства є тваринництво, частка якого у виробництві — 60 %. Один фермер забезпечує 108 споживачів. Сьогодні постає питання про прийняття Німеччини як постійного члена до Ради Безпеки ООН. Вона — третя після США та Японії держава за обсягом внеску, який сплачує в ООН, — 9,6%. З 1996 р. у Бонні відкрили свої офіси деякі служби ООН (Програма добровольців ООН, Інформаційний центр ООН, секретаріати Договору про мігруючі дикі види тварин та Конвенції про клімат). У Гамбурзі в жовтні 1996 р. розпочав свою роботу Міжнародний морський суд. Сучасна Німеччина — один із великих освітніх центрів світу. в її вузах навчалося 175 тис. іноземних студентів. Німецькі приватні фірми посідають перше місце в Європі за обсягом інвестицій у наукові дослідження. ФРН виступає активним спонсором посткомуністичних перетворень у Східній Європі, здавши, мабуть, назавжди в архів історії плани «лебенсрауму» та «дрангунах Остен». Ця реальність об’єктивно висуває Німеччину, як економічно найпотужнішу країну Європи, на ключову роль у просторі між Ла-Маншем і Уралом. Чи впорається з цим відповідальним завданням молода німецька демократія — питання не такого вже далекого майбутнього. Німеччина у другій половині XX — на початку XXI ст. Долю Німеччини після розгрому нацизму і закінчення Другої світової війни було вирішено трьома великими державами-пере-можницями — Великою Британією, СРСР і США на Ялтинській (лютий 1945 р.) та Потсдамській (липень — серпень 1945 р.) конференціях. Союзники урочисто заявили, що їх мета — знищення німецького мілітаризму і створення гарантій того, що Німеччина ніколи не буде спроможна порушити мир в усьому світі. Демократизація, демілітаризація, декартелізація, денацифікація стали складовими процесу викорінення фашизму в німецькому суспільстві та здійснення реконструкції на демократичній і мирній основі. Союзники домовилися, щоб кордони майбутньої Німеччини визначалися у межах 1937 р. за винятком територій Померанії, Сілезії та частини Східної Пруссії, які відходили до Польщі, та північної частини Східної Пруссії з м. Кенігсберг, яка передавалась СРСР.

Уся територія Німеччини, як і столиця Берлін, була поділена на чотири зони окупації (англійську, американську, радянську, французьку). Влада у кожній зоні належала військовій адміністрації відповідної держави. Координаційним органом загальнонімець-кої окупаційної політики мала бути Контрольна рада, де рішення могли прийматися лише одноголосно, але нездоланні суперечності між СРСР і його союзниками паралізували її ефективність. Суперечності виникали через відмінності в підході до відродження країни. Американська, британська і французька окупаційна влада у своїх зонах проводили політику, спрямовану на побудову демократичного, громадянського суспільства на принципах свободи людини, її невіддільних прав, приватної власності. Була дозволена діяльність демократичних партій та організацій. США і Велика Британія підписали угоду про економічне об’єднання їхніх зон окупації в Бізонію. Після приєднання 1948 р.

французької зони окупації Бізонія перетворилася на Тризонію. Відмова західних держав від демонтажу і вивезення значної кількості німецьких промислових підприємств, що планувалися для покриття репараційних платежів, поширення на Тризонію плану Маршалла позитивно позначилися на відбудові зруйнованої економіки Західної Німеччини. СРСР спрямовував проведення соціально-економічних і політичних перетворень у своїй окупаційній зоні на створення прора-дянського режиму. 1945 р. була відновлена Комуністична партія Німеччини на чолі з Вільгельмом Піком; 1946 р. ця партія об’єдналася з Соціал-демократичною партією Німеччини і була створена Соціалістична єдина партія Німеччини (СЄПН), керівні пости в якій залишилися за комуністами. Зростання суперництва і протистояння між СРСР і західними державами з усіх питань світової політики протягом 1946- 1948 рр. призвело до фактичного розколу Німеччини.

У червні 1948 р. у західних зонах окупації була проведена економічна і грошова реформа, яка призупинила інфляцію і сприяла підйому виробництва на ринкових засадах. СРСР заявивши, що сепаратна грошова реформа підриває економіку Східної зони, встановив блокаду Західного Берліна, заборонивши наземне сполучення між. Західною Німеччиною і Західним Берліном. Блокаду зняли в травні 1949 р. У вересні 1948 р. була скликана Парламентська рада, яка розробила конституцію Федеративної Республіки Німеччини (ФРН), після її затвердження окупаційними режимами вона набрала чинності 23 травня 1949 р. Конституція закріпила основні громадянські та політичні свободи і проголосила Західну Німеччину як демократичну, федеративну державу. Перші вибори до бундестагу (федерального парламенту) відбулися в серпні 1949 р. До бундестагу були обрані представники Християнсько-демократичного і Християнсько-соціального союзів (ХДС/ХСС), Соціал-демократичної партії Німеччини (СДПН), Вільної демократичної партії (ВДП) і Комуністичної партії Німеччини (КПН). ХДС/ХСС і ВДП створили урядову коаліцію. Главою уряду — федеральним канцлером ФРН- став досвідчений політик партії ХДС Конрад Аденауер, який перебував на цій посаді до 1963 р. Проголошення ФРН відбулося 15 вересня 1949 р. У відповідь на це на території радянської зони окупації з ініціативи СРСР було проголошено Німецьку Демократичну Республіку (НДР). Президентом НДР став Вільгельм Пік, прем’єр-міністром — Отто Гротеваль. Франція в 1918-1939 рр. 20 століття. Перемігши головного ворога — Німеччину — Франція (як і Англія) стала провідною країною Західної Європи.

Вона повернула собі високорозвинені індустріальні райони Ельзас і Лотарингію, отримала контроль над німецькими і частково турецькими володіннями (Того, Камерун, Сирія, Ліван тощо). Але війна завдала Франції величезних втрат: 1,3 млн. чоловік, з країни-кредитора вона перетворилася на боржника, рівень промислового виробництва в 1921 р. становив 55% порівняно з 1913 р. Франція разом з Англією, США, Японією була одним із організаторів інтервенції проти Радянської Росії.

Перебування французьких військ у Росії протягом 1918-1919 рр. справило революціонізуючий вплив на солдатів і моряків, які, повернувшись у Францію, сприяли піднесенню на батьківщині революційних настроїв. На парламентських виборах у листопаді 1919 р. перемогли партії Національного блоку, що виступали з ультра-патріотичних позицій: неухильне дотримання умов Версальського договору, захист соціального миру і республіканського ладу, відбудова зруйнованого війною господарства, захист прав ветеранів та інвалідів війни тощо. Ці гасла відповідали настроям більшості населення країни, наляканого страйковим рухом. Сподівання Франції на регулярні репараційні надходження з Німеччини не справджувалися, оскільки через кризу в економіці й суспільстві Німеччина не могла та й не поспішала їх сплачувати. У січні 1923 р. французькі війська спільно з бельгійськими окупували Рурську область Німеччини. Франція розраховувала не лише добитися виплати репарацій, а й встановити свій контроль над німецькою економікою. Проте ця акція була осуджена світовою громадськістю, тому війська були виведені з Рура. Протягом 1924-1926 рр. при владі перебував Лівий блок на чолі з Е. Еріо, до якого входили радикал-соціалісти і соціалісти. Він безуспішно намагався реформувати фінансову і податкову системи, офіційно визнав СРСР, придушував повстання у колоніях — Марокко і Сирії. 1926 р. після розпаду Лівого блоку до влади прийшла коаліція правих партій, що проголосила політику національної єдності. Уряд очолив Раймон Пуанкаре.

За темпами піднесення промислового виробництва Франція випередила Англію і Німеччину. Найбурхливішими темпами розвивалися важка, сталеплавильна, автомобільна галузі промисловості. Проте це було перервано світовою економічною кризою, яка у Франції набрала затяжного характеру. Так, падіння виробництва, що розпочалося наприкінці 1930 р., тривало до середини 1935 р. Темпи стабілізації були настільки повільними, що рівня 1929 р. не було досягнуто і в 1939 р. Різко скоротилася зовнішня торгівля. Небачена економічна криза, зростання безробіття і злиднів спричинили невдоволення широких верств населення; авторитет традиційних правих партій упав — з 1929 р. до 1932 р. змінилося 8 урядів. У країні активізувалися екстремістські, фашистські та профашистські організації («Вогняні хрести», «Патріотична ліга», «Французька дія»). На відміну від німецьких та італійських фашистів французькі екстремісти не користувалися підтримкою середніх прошарків населення — власників дрібних підприємств. Значна частина робітників орієнтувалася на комуністів.

За таких умов спроба реакційних сил організувати путч у лютому 1934 р. для того, щоб ліквідувати республіканський лад, наштовхнулася на опір лівих сил. По всій країні прокотилася хвиля демонстрацій і мітингів. 1934 р. представники комуністичної та соціалістичної партій, до яких згодом приєдналися прогресивні радикали та діячі інших течій ліберального спрямування, домовилися про спільні дії проти фашизму. Під час муніципальних виборів навесні 1935 р.

ліві сили здобули значних успіхів. Влітку 1935 р. комуністи, соціалісти, радикали, об’єднані в Народний фронт, провели демонстрацію. 1936 р. французька преса опублікувала програму Народного фронту, що передбачала державний контроль за розвитком економіки з метою стабілізувати ціни та фінанси країни, а також розширення соціальної допомоги населенню за рахунок бюджету, гарантування демократичних свобод і заборону фашистських угруповань, активну міжнародну діяльність для забезпечення миру у світі. На парламентських виборах партії Народного фронту перемогли праві партії. Новий уряд сформував лідер соціалістів Леон Блюм. Національні збори прийняли понад 130 законів реалізації програми Народного фронту, проте для її здійснення необхідно було чимало коштів, у той час коли надходження в бюджет скорочувалися. Уряд був змушений робити великі позички. Економіка країни поступово дестабілізувалася. Уряд Блюма вимагав надати йому надзвичайні повноваження, але сенат відмовив. У зовнішній політиці Франції домінувало прагнення утвердити вплив у післявоєнній Європі та забезпечити виконання Версальського договору. Франція намагалася обмежити реваншистські прагнення Німеччини шляхом створення системи колективної безпеки в Європі. Важливим кроком у цьому напрямі було підписання в Парижі в 1928 р. Паризького договору про заборону війни як засобу національної політики, що осуджував війну і пропонував для врегулювання суперечок лише мирні переговори. Пакт передбачав колективні дії з боку його учасників проти будь-якої країни, що стане на шлях агресії. Французька дипломатія на початку 30-х рр. зробила спробу зблизитися з Німеччиною, прагнучи зберегти статус-кво в Європі та обмежити німецькі військові витрати, але Німеччина відмовилася від угоди. 1932 р. між Францією та СРСР було підписано договір про ненапад один на одного. Французький уряд безуспішно протестував проти англо-німецької морської угоди (1935 р.), за якою Німеччина отримала право на будівництво флоту. Але Франція, як і Англія, нічого не зробили, щоб змусити німецькі війська залишити Рейнську демілітаризовану зону. Франція визнала аншлюс Австрії. 1935 р. у Парижі було підписано договір про взаємну допомогу між Францією і СРСР. Учасники договору зобов’язувалися у разі нападу будь-якої європейської держави негайно надати один одному підтримку. Франція і Англія, проголосивши політику нейтралітету, фактично сприяли агресивній політиці Німеччини та Італії, їх втручанню в громадянську війну в Іспанії. Франція була учасником Мюнхенської угоди 1938 р. Франція та Англія, стурбовані непередбаченим ними розвитком подій, звернулися до СРСР з пропозицією про надання гарантій допомоги європейським державам у разі агресії з боку Німеччини. СРСР у відповідь запропонував укласти пакт про взаємодопомогу між Англією, Францією та Радянським Союзом з одночасним наданням гарантій усім прикордонним з СРСР державам. Однак домовленості не було досягнуто через взаємну недовіру і небажання сторін йти на компроміси. У сорокових роках Німеччина вже була готова до реваншу. Бадак Александ Николаевич, Войнич Игорь Евгеньевич, Волчек Наталья Михайловна, Воротникова О, Глобус. Всемирная история: В 24 т. Алябьева (ред.) — Минск: Література. Всемирная история: Учебник для студ. вузов Георгий Борисович Поляк (ред.), Анна Николаевна Маркова (ред.). — М.: Культура и спорт, 1997. — 496с. Архипов Дмитрий Борисович. Краткая всемирная история. Наукометрический анализ РАН; Институт аналитического приборостроения. -. Пб.: Наука, 1999. — 189с. Белоножко Сергей Владимирович, Бирюлев Илья Михайлович, Давлетов Александр Рашидович, Космина Виталий Григорьевич, Нестеренко Людмила Алексеевна, Турченко Федор Григорьевич. Всемирная история. Новое время. 9 класс: Учебник для сред. общеобразоват. заведений — 2-е изд. -.: Генеза, 2002. Воєнні дії 1914-1917 рр. Основні сили німецької армії у серпні 1914 р., порушивши нейтралітет Бельгії, вступили на її територію, а після розгрому невеликої бельгійської армії рушили до французьких кордонів.

У Берліні вважали, що з Францією майже покінчено. Проте німецьке керівництво помилилося. Італія відмовилася виступити на боці Німеччини і зайняла позицію нейтралітету. Російські війська на прохання союзників перейшли кордон Східної Пруссії і розбили німецьку армію. У Берліні захвилювалися через можливу втрату Східної Пруссії, перекинули туди нові сили. Але російське командування не скористалося першою перемогою, дві російські армії не координували свої дії, тому зазнали поразки у двох важливих битвах. Разом з тим Східно-прусська операція мала важливе значення у війні; було зірвано німецький план «бліцкригу» — блискавичного розгрому Франції. 5 вересня розпочалася грандіозна битва на р. Марні, в якій брали участь з обох сторін до 2 млн. Німецький стратегічний план на Марні зазнав цілковитого краху. Ця битва визначила перехід до затяжної війни. Значної поразки російські війська завдали австро-угорським арміям у Галичині. Зазнавши початкових невдач, російські війська на початку вересня перейшли в рішучий наступ і в ряді битв розбили головні сили австро-угорців, відкинули їх за Карпати і до Кракова. Німеччина була змушена перекинути у Галичину значну частину військ для підтримки свого союзника, але зазнала поразки в наступі на Варшаву.

У той же час австро-угорські війська були викинуті із Сербії. Війна в Галичині була трагедією для українського народу. Українство воювало на боці обох воюючих країн.

Російська адміністрація і командування жорстоко розправлялися з так званими «мазепинцями», тисячами вивозячи їх до Сибіру, закривалися українська преса, книгарні, уніатські костьоли тощо. На кінець 1914 р. на всіх фронтах битви в основному закінчилися на користь Антанти. Японські, англійські та французькі війська захопили майже всі німецькі колонії на Тихому океані і в Африці. 1915 р. Італія виступила на стороні Антанти. З вересня Східноєвропейський фронт став основним. У результаті весняного наступу російські війська заволоділи карпатськими проходами, Карпатським хребтом і оволоділи фортецею Перемишль. У цей час німецьке командування перекинуло до Польщі значні сили і розпочало наступ проти російських військ. Останні з тяжкими втратами відступили з Галичини, залишили Львів. Влітку німецькі війська захопили Варшаву, польські та литовські області царської Росії, вийшли до Брест-Литовська. У вересні наступ німецької армії було призупинено.

На Західному фронті суттєвих змін не було, а на новому — Італійському — кілька наступів італійських військ не мали результатів. Більше того, Болгарія підписала австро-болгаро-німецько-турецький союз, а в жовтні окупувала Сербію.

У той же час Англія і Франція мобілізували значні військові сили, що на початку 1916 р. переважали німецькі. Нарешті країни Антанти дійшли згоди про координацію бойових дій у майбутньому. Однак, переоцінивши свої сили, Німеччина на початку 1916 р. вирішила захопити французьку фортецю Верден, падіння якої відкривало шлях на Париж. Після кровопролитних лютневих боїв жодна із сторін не перемогла. Натиск німецьких військ на Верден було послаблено успішним наступом навесні та влітку 1916 р. російських військ, які стрімким ударом оволоділи м. Луцьк, захопили частину Галичини і Буковини, увійшли в Карпати. Проте нестача боєприпасів і розтягнутість комунікацій не дали змоги просуватися вперед. До того ж окупація австро-німецькими військами Румунії, яка щойно вступила у війну на боці Антанти, примусила Росію продовжити свій фронт ще на 500 км. Скориставшись послабленням сил Німеччини на Західному фронті, англійські та французькі війська в липні 1916 р. провели наступ на р.

Соммі, де вперше в історії застосували танки. У німецьких правлячих колах похитнулася надія на легку перемогу, і вони перейшли до оборони, але з метою ізоляції країн Антанти від їхніх колоній і США, Німеччина розпочала широкомасштабну підводну війну. У травні-червні 1916 р. біля берегів Ютландії відбулася грандіозна морська битва англійського і німецького військових флотів. У ній брало участь 275 воєнних кораблів з обох сторін. Німецький флот був змушений повернутися у свої гавані. У грудні 1916 р. Німеччина та її союзники запропонували країнам Антанти розпочати мирні переговори. Країни Антанти відмовилися від переговорів і попередили, що мир з Німеччиною буде підписаний тільки після того, як вона понесе кару за всі злочини у війні, яку сама розв’язала.

Відмова Антанти була використана в Німеччині як привід до загострення методів ведення війни. Німеччина розпочала необмежену підводну війну проти флотів і суден усіх країн — союзників Антанти. Коли німецький уряд офіційно повідомив, що розпочинає підводну війну навіть проти суден нейтральних країн, США розірвали з Німеччиною дипломатичні відносини й оголосили 6 квітня 1917 р. їй війну. Вступ США у війну суттєво зміцнив сили Антанти. Влітку на боці Антанти виступила Греція. Проте ні на Західному, ні на Східному фронтах союзники не досягла значних успіхів.

Вони стабілізували ситуацію на /тало-Австрійському фронті. Були визволені німецькі колонії у Східній Африці. Кровопролитні бої тривали на всіх фронтах Першої світової війни. Бобович Ирина Михайловна. Экономическая история России, 1861-1914 годы: Учеб. пособие. М. Бобович; Санкт-Петербург. ун-т экономики и финансов, Каф.

экон. истории. — СПб.: Изд-во Санкт-Петербург. ун-та экономики и финансов, 1995. — 135, [1]. -189с. Баландин Рудольф Константинович. Всемирная история: 500 биогр.: Знаменитые правители, полководцы, нар. герои, мыслители и естествоиспытатели, политики и предприниматели, изобретатели и путешественники, писатели, композиторы и художники всех времен и народов Р Баландин. — М.: Современник, 1998. — 315.

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

самостійна робота паралельність прямих і площин у просторі

правила безпеки під час проведення дослідів з природознавства у початкових класах

географія 7 клас практикум кобернік гдз