освіта та книжність (література) княжої доби в україні

в освіта та (література) доби книжність україні княжої.

Історія України: відповіді на екзаменаційні білети. 14. Культура України княжої доби (IX—XIV ст.) Успіхи слов´ян у розвитку господарства, їх об´єднання в єдиній державі, героїчна боротьба за незалежність сприяли розвиткові матеріальної і духовної культури. До матеріальної культури належать, знаряддя праці, житло, одяг, а також трудовий досвід людей, до духовної — освіта, наука, мистецтво.! Русь мала писемність ще до прийняття християнства. Пізніше була взята слов´янська азбука, яку склали болгарські просвітителі Кирило і Мефодій. Після хрещення Русі-України почала активно розвиватися освіта. Першу школу в Києві заснував князь Володимир. Діти бояр і вельмож там училися читати і писати, оволодівали грецькою мовою. Особливого піднесення освіта набула за Ярослава Мудрого. Він зібрав величезну на той час бібліотеку, залучав до шкіл здібних дітей не лише князів та духовенства, а й простих міщан. Розвиток науки відбувався передусім під впливом Візантії, що, з одного боку, відкривало доступ до наукових творів грецьких та римських учених, а з іншого — пригнічувало розвиток власної наукової думки. З перекладених книг черпали наукові знання про природу, географію, філософію. Були в Русі-Україні й свої філософи, а саме митрополит Клим Смолятич та волинський князь Володимир Василькович. Знання в галузі математики зводилися до простих чотирьох дій над числами, дробів та нарахування відсотків. Відомості про медицину обмежувалися практичними потребами. Першими лікарями були ворожбити і знахарі. Згодом лікарські знання значно поглибилися.

Серед медиків українського походження другої пол. XI ст. згадуються в літописах Дем´ян Пресвітер і Агапіт Лічець, який умів робити хірургічні операції. Високого рівня в Русі-У країні досягло літописання. Воно базувалося на різних джерелах: оповіданнях, народних переказах, житіях святих, іноземних хроніках. Перший відомий нині літопис написаний за часів Ярослава Мудрого (1039). Історичні записи вели чернець Печорського монастиря Никон Великий (бл. 1069—1073), ігумен Видубицького монастиря Сильвестр, волинський княжий літописець Василь. Монах-літописець Нестор бл. 1112 р. упорядкував «Повість временних літ», де йшлося про те, «звідки пішла Руська земля, і хто в ній почав спершу княжити, і як Руська земля постала». Видатними пам´ятками того часу є також Київський і Галицько-Волинський літописи, «Повчання Володимира Мономаха своїм дітям», церковні твори митрополита Іларіона, «Житіє Феодосія Печорського», «Ходіння» Данила Паломника в Єрусалим, «Києво-Печерський патерик» та ін. Поряд з літописами та церковними творами значне місце посідала й перекладна світська література. Серед її зразків можна назвати «Моління Данила Заточника», збірник політичних життєвих порад та афоризмів, написаний у XII—XIII ст. У літературних творах того часу набуло відображення й суспільне життя Русі-України. їх автори з болем розповідали про князівські чвари і ворожі напади, про горе, якого країна зазнавала від ворогів, засуджували князівські міжусобиці, змальовували картину героїчної боротьби з іноземними загарбниками, закликали до об´єднання. Значна кількість літературних пам´яток того часу загинула.

Найвидатнішим зразком поетичної творчості, другої пол. XII ст. є «Слово о полку Ігоровім». Його сюжетом стала історія невдалого походу Новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців у 1185 р. Уся поема пройнята закликом до об´єднання Русі проти зовнішніх ворогів. Великого поширення набула усна народна творчість — казки, пісні, билини, легенди, в яких народ відображав найважливіші історичні події та явища, прославляв захисників Вітчизни від іноземних нападників. Істотною мірою завдяки усній народній творчості образи минулого дійшли до наших днів. Серед різних галузей образотворчого мистецтва в Русі-Україні високого рівня досягло мистецтво оформлення рукописної книги. Збереглося чимало пам´яток малярства, зокрема ікони «Борис і Гліб», «Свенська Богоматір». Славилося ювелірне ремесло, керамічне, зокрема виготовлення декоративних плиток для оформлення інтер´єрів споруд, різьба на кістках тощо. Відоме мистецтво київських ювелірів-майстрів тонкої обробки дорогоцінних металів. У техніці художнього ремесла широко застосовували відомі здавна гравірування, карбування, інкрустацію, тонке металеве литво, філігрань, чернь, скань, емаль та ін. Розвивалося музичне мистецтво. Музика записувалася нотними знаками. Серед музичних інструментів були відомі труби, дудки, сопілки, флейти, гуслі, бубни тощо. При князівських палацах створювалися музичні ансамблі, а при церквах — хори. Київська Русь славилася вмілими ремісниками. Було відомо бл. 60 ремісничих професій. Важливими галузями ремесла були металургія, ливарна справа, обробка заліза. Мала місце спеціалізація ковальської справи.

Добре розвивалися гончарство, склоробне виробництво, обробка дерева, кравецтво, шевство тощо.

Виготовляли знаряддя праці, вироби для домашнього вжитку, зброю, військову амуніцію, дорогоцінні речі. Вагоме місце посідало будівництво кораблів — невеликих суден із веслами й вітрилами, на яких могли вміститися до 100 осіб. Давньоруські зодчі талановито зводили складні дерев´яні й кам´яні споруди, що вражали розмірами, пропорційністю та красою внутрішнього оздоблення. Символами розквіту Київської Русі стали Софійський собор, Золоті ворота, Успенський собор, Десятинна церква у Києві, чудові храми і палаци в Чернігові, Переяславі, Галичі, багатьох інших містах. Відомими культовими спорудами були ансамблі Михайлівського Золотоверхого собору, Видубицького монастиря. Будови прикрашали різьбою по дереву і кості, настінною мозаїкою, фресками, різьбленими кам´яними деталями, іконами. Знаним зодчим був Петро Милоніг, який збудував у Києві кам´яну підпорну стіну під горою, яку розмивали води Дніпра. Це була складна інженерна споруда. Підсумовуючи, слід зазначити, що, незважаючи на феодальну роздробленість і монголо-татарську навалу, культура українських земель, хоча й мала місцеві особливості, розвивалась у тісному взаємозв´язку. .

Високого рівня в Русі-Україні досягло літописання. Літописи, які створювалися, як правило, у монастирях, були першими писемними історичними творами. Поїш базувалися на різних джерелах: оповіданнях, народних переказах, житіях святих, іноземних хроніках. Перший відомий нині літопис, датований 1039 p., написанні! за часів Ярослава. Історичні записи вели чернець Печорського монастиря Никон Великий (6л. 1069-1073), ігумен Видубецького монастиря Сильвестер, волинський княжий літописець Василь. Монах-літописець Нестор близько упорядкував «Повість временних літ», де йшлося «звідки пішла Руська земля, і хто в ній почав спершу княжити, і як Руська земля постала». Видатними пам’ятками того часу є «Київський літопис» та «Галицько-Волинський літопис», церковні твори митрополита Іларіона, «Житіє Феодосія Печорського», «Повчання Володимира Мономаха своїм дітям», «Ходіння» Данила Паломника в Єрусалим, «Києво-Печерський патерик» та ін. Поряд з літописами та церковними творами значне місце посідала й перекладна світська література, що містила багато античних афоризмів та анекдотів, частина яких увійшла до українського фольклору. Так, переклад збірника цитат з християнської та античної літератури під назвою «Пчола» з’явився в Україні на межі XII — XIII ст. До збірника «Золота цеп» увійшли відомі твори проповідників, зокрема писання Кирила Туровського і Серапіона. З оригінальних літературних творів слід відзначити «Моління Данила Заточника», збірник політичних життєвих порад та афоризмів, написаний у XII — XIII ст. Раніше «Моління» вважалося проханням боярина Данила Заточника, покараного засланням, але згодом було доведено, що це літературна форма названого твору. Суспільне життя Русі-України другої пол.

знайшло відображення в літературних творах того часу. їх автори з великим болем розповідали про князівські чвари і ворожі напади, про горе, якого країна зазнавала від ворогів, засуджували князівські міжусобиці, змальовували картини героїчної боротьби з іноземними загарбниками. У багатьох творах звучить заклик до об’єднання. Наприклад, «Слово о князях» (1175) — пам’ятка літератури Чернігово-Сіверської землі — закликало князів припинити ворожнечу і не приводити половців на землю Руську. Най видатнішим твором поетичної творчості другої пол.

є «Слово о полку Ігоревім». Невідомий автор з надзвичайною художньою силою описав трагічне становище Русі в епоху феодальної роздробленості. Сюжетом цього твору стала історія походу новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича разом з братом Всеволодом, сином Володимиром, племінником Святославом Ольговичем проти половців у 1185 р. Сіверські князі зазнали поразки в кривавій битві і разом із багатьма воїнами були захоплені в полон. Роз’єднаність, неузгодженість у діях окремих руських князів послабила силу руських полків і стала причиною поразки Ігоревої дружини. Уся поема пройнята закликом до об’єднання Русі проти зовнішніх ворогів.

«Слово о полку Ігоревім» є чудовою пам’яткою української і світової середньовічної літератури. Поема перекладена багатьма сучасними мовами світу. За ухвалою ЮНЕСКО у 1985 р. відбулися святкування вісімсотріччя «Слова. » На жаль, внаслідок феодальних міжусобиць, нападів половців і монголо-татарської навали велика кількість літературних пам’яток загинула. До нас дійшло дуже мало творів XII-XIII і початку XIV ст. Широкого поширення в Русі-Україні набула усна народна творчість — казки, пісні, билини, легенди, в яких народ відобразив найважливіші історичні події та явища, прославляв захисників Вітчизни від іноземних нападників. Значною мірою завдяки усній народній творчості образи минулого дійшли до наших днів. Робоча навчальна програма Дисципліни «Історія української культури» для спеціальностей 030508 «Фінанси І кредит» Язичницька релігія та пантеон божеств. Культ «упирів» та «берегинь»; культ землеробських богів «Рода» і «Рожаниць»; культ Перуна. Представлення язичництва як світоглядної системи в усній народній творчості. Антропотеокосмізм світогляду стародавніх слов’ян. Тема 2. Українська культура княжої доби. Становлення Київської Русі. Суспільне життя в Київській Русі. Світ і людина в Київській Русі. Виникнення слов’янської писемності. Культурне значення прийняття християнства.

Освіта. Літописання.

«Повість временних літ» Нестора.

Найвищий розвиток та найбільше піднесення Київської Русі за роки князювання Ярослава Мудрого (посилення єдності, централізації держави та її європеїзації).

«Руська правда». Розвиток давньоруського права. Мислителі Київської Русі. Книжна справа. Зародження і розвиток шкільної освіти. Педагогічна думка. «Ізборник Святослава” 1076 р. та ін. Наукові знання. Вплив візантійської культури. Визначні архітектурні пам’ятки Київської Русі. Усна народна творчість. Музика. Живопис. Культурні контакти Київської Русі зі світом. Соціально-історичні умови розвитку культури Галицько-Волинської Русі та її характерні риси. Архітектура та мистецтво; розвиток освіти і літератури. Культура княжого Львова. Тема 3. Українська культура польсько – литовської доби (ХIV – перша половина ХVII ст.). Своєрідність характеру культурного життя України XIV-XVIст. Формування української етнічної спільності та культури. Зачинателі ренесансного гуманізму в Україні XV-XVIст.: Павло Русин із Кросна, Станіслав Оріховський-Роксолан, Юрій Дрогобич Початок національно-визвольної боротьби наприкінці XVI — поч.XVIIст. та подальший розвиток культури. Полемічна література: Герасим Смотрицький, Іван Вишенський.

Рукописна книга та перші друковані книги, виконані кирилицею. Друкарська діяльність Івана Федорова як світове надбання української національної культури. Острозька слов’яно-греко-латинська академія й започаткування нового етапу в розвитку шкільної освіти в Україні. Церковні православні братства. Братські школи. Мистецтво: перехід від готичного стилю до ренесансно-барокового. Фольклорне розмаїття. Розквіт українського епосу (думи, балади, історичні пісні). Українська професійна музика. Взаємозалежність і взаємопереплетіння національно-визвольної боротьби та руху за відродження української культури в польсько-литовську добу. Тема 4. Духовна культура українського народу другої половини ХVII – кінця ХVIII ст Визвольна війна середини XVII ст. Утворення козацької держави. Бароко як нове світовідчуття доби. Українське козацтво як історичний феномен і явище культури. Вплив козацтва на розбудову культури. Козацька художня творчість: думи, танці, ікони, собори. Козацькі літописи. Специфіка національного варіанту бароко в мистецтві. Остаточне оформлення стилю в добу гетьманства Івана Мазепи. Творець архітектурного барокового обличчя Київа у XVIIIст. — І.Григорович-Барський. Перлини барокової архітектури – споруди.Ковніра, Й.Г.Шеделя.

Розвиток портретного жанру. Становлення української драми (Д.Туптало, М.Довгалевський, О.Кониський). Розквіт шкільного театру, вертепу. Музичне бароко: жанр духовного і світського канту, партесного концерту. Барокові риси хорової творчості М.Березовського,.Бортнянського,.Веделя. М.Ділецький.

Народно-пісенна творчість і козацький рух. Києво-Могилянська академія: її роль у культурному житті України та інших слов’янських народів. Філософська школа Г.Сковороди, діяльність Ф.Прокоповича. Розвиток освіти. Тема 5. Українська культура кінця ХVIII ст.

– початку ХХ ст. Національно-культурне відродження. Пробудження уваги до національного, розвиток української історіографії та етнографічно-фольклористичних досліджень. «Історія русів». Формування класичної української літератури народною мовою. Роль І. Котляревського в історії української літератури і культури. Науково-культурна роль Харківського університету. Український романтизм. Роль Тараса Шевченка у становленні нової моделі української культури. Київський університет як осередок формування національної інтелігенції та національної самосвідомості. Поетична та етнографічна діяльність М. Максимовича. Кирило-Мефодіївське товариство. Діяльність М. Костомарова та П. Куліша. «Русалка Дністровая».

Громади та їх національно — культурницька та громадсько – політична діяльність. Класицизм як офіційно затверджений стиль у добу романтизму. Архітектори. Меленський,. Беретті «Софіївка» як приклад садовопаркового мистецтва класицистичного стилю. Класицизм у живопису та скульптурі. Лосенка,. Левицького, І. Мартоса, М. Козловського (др. пол. XVIII ст.). Майстри українського класицистичного малярства – І.Сошенко,. Штернберг, Українська суспільна думка, розвиток науки і філософії. Діяльність.Антоновича, М. Драгоманова, П. Юркевича. Перша українська національна опера. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм». «Вечорниці» Петра Ніщинського. Перше сузір’я професійних акторів (М.Щепкін,. Соленик). Заснування українського професійного театру нового покоління (1883p.). Драматургія М. Старицького, М.Кропивницького, І. Карпенка-Карого. Основоположник української національної музичної школи М.

Лисенко. Національна школа пейзажного живопису (80-90-ті р.р.). Культурно-освітнє товариство «Просвіта» (1868, Львів). Наукові школи другої половини XIXст. та їх світове значення (О. Ляпунов, М. Бекетов, І.Пулюй,. Ковалевська, І. Мечников, О. Потебня,. Ушинський). Українська культура на зламі століть: діяльність М. Грушевського. Роль Івана Франка в українській культурі. Оновлення української літератури (Леся Українка, М. Коцюбинський,. Винниченко). Культура як умова відродження нації в українській естетичній традиції кінця XIX — поч. XX ст. Дослідження з фольклористики та етнографії. Зв’язок із фольклором у музиці та літературі. Неоромантична гуманістична концепція. Український авангард 1900 — 1910р.р. Вихід української культури на європейський і світовий терени. Тема 6. Українська культура ХХ ст. Особливості національно-культурного відродження. Етап національного культурного відродження (1917-1930 рр.); тоталітарне панування сталінізму і «соцреалізму» (1930 -1956 рр.); стихійний громадянський опір режиму засобами культури і мистецтва (1956 -1987 рр.); національно-духовне оновлення (з 1987р.). Якісні зміни в культурному житті України першої третини ХХ ст.: розбудова української державності; розвиток національної освіти та науки. Створення Української академії наук. Внесок.Вернадського,. Кримського та інших вчених в науку і культуру України. Створення Української академії мистецтв та її перший ректор художник-графік Г.Нарбут. Розвиток літературного процесу та вплив європейського модернізму (М.Вороний, Я.Савченко, О.Слісаренко та ін.). Творчість П.Тичини та «неокласики» (М. Зеров, М.Драй-Хмара та ін.).

Діяльність літературних об’єднань («Ланка», «Марс» та ін.). Теоретик національно – культурного відродження М.Хвильовий. Театри. Оновлення театральної культури. Лесь Курбас та театр «Березіль» (1922р.). Новий напрям в драматургії.Винниченка, драматургія М.Авангардний живопис в Україні. Художники О.Богомазов, О.Екстер Монументальний живопис М. Бойчука. Новаторські пошуки художників М.Бурачека, О.Мурашка, Василя і Федора Кричевських Скульптура та архітектура. Музична культура першої третини ХХ ст. — важливий етап формування національної композиторської школи (К.Стеценко, Я.Степовий, М.Леонтович, М.Вериківський, Л.Ревуцький,.Людкевич). Становлення української симфонічної школи (Б.Лятошинський).

Роль львівської «празької» школи в галицькій музиці 30-х років (В.

Барвінський, М.Колесса, Н.Нижанківський та ін.). Виконавська майстерність І.Паторжинського, М.Литвиненко-Вольгемут, З.Гайдай, О.Петрусенко. Музично-співацькі товариства «Торбан», «Боян», «Руська бесіда». Українізація в 20-і роки та роль товариств «Просвіти». Формування національної самосвідомості. Припинення культурного піднесення в Україні у 1932-1933 рр.:період «розстріляного відродження». Культура в період Другої світової війни. Ідеологічний тиск на культуру в повоєнні роки та «ждановщина». Ідеологічний диктат в системі освіти. Насадження методу соціалістичного реалізму. Особливості української культури періоду громадянського опору. Шістдесятницький ренесанс в Україні. Фундатори руху «шістдесятників» — Л.Костенко, І.Світличний,.Симоненко Відлуння «шістдесятництва» у кіномистецтві. Українські «правозахисники». Пошуки національної форми в малярстві (К.Білокур); «нова фольклорна хвиля» в українській музиці 60-70-х рр. Особливості розвитку образотворчого мистецтва 70-80-х рр. Потяг інтелігенції до західних та східних релігійних течій. Активізація Української автокефальної православної церкви. Культура діаспори в цілісному українському культурному просторі. Тема 7. Сучасний період розвитку української культури (від кінця 80-х років по сьогодні). Формування нової соціокультурної реальності та її риси.

Національно-культурні зміни другої половин 80-90-х років. Боротьба за культурно-мовне відродження. Програми оновлення та розвитку національної культури. Розвиток українознавства. Проблеми типології української національної культури. Збереження культурної спадщини як соціально-історична тенденція розвитку культури. Ціннісні орієнтації і картини світу в сучасній українській художній культурі. Перспективи розвитку національної культури. «Золотий вік» козацького бароко, пізнє українське бароко: архітектура, музичне бароко, література, живопис; розквіт шкільного театру та вертепу. Мистецтво: архітектура й образотворче мистецтво; музика (думи, історичні пісні; партесне багатоголосся, канти; вертеп, шкільний театр; зародження української побутової драми). 5. Література, театральне мистецтво і музична культура (розквіт вертепу, шкільної драми, партесного концерту; цехи музикантів; театр «балаган» та «кріпацький». Культура Русі-України княжої доби (IX — перша половина XIV ст.) Аналіз розвитку освіти і науки в Київській Русі. Положення літописання та літератури. «Слово о полку Ігоревім» як чудова пам’ятка української і світової середньовічної літератури.

Досягнення ремісництва, зодчества, образотворчого та музичного мистецтва. Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже. 1. Освіта і наука. У Київській Русі було чимало письменних людей і не тільки серед знаті та духовенства, а й серед простого народу. Країна мала свою писемність ще до прийняття християнства. Існували найдавніші рукописи, які написали «руські письменники», вели записи княжих указів та міждержавних договорів тодішньою українською мовою. Пізніше була прийнята слов’янська азбука, котру склали слов’янські просвітителі Кирило і Мефодій. Однак освіта почала набувати активного розвитку після хрещення Русі-України. Діти бояр і вельмож там вчилися читати, писати, співати церковних пісень, оволодівали грецькою мовою. З цієї школи виходили освічені священики, писарі, перекладачі з грецької та інших мов на церковнослов’янську. Особливого піднесення освіта набула при Ярославові Мудрому. Він збирав у чужих державах книги з різних питань пізнання світу і формував величезну на той час бібліотеку.

До шкіл на науку Ярослав залучав здібних дітей не лише князів та духовенства, а й простих міщан. Наука розвивалася під впливом Візантії, а це, з одного боку, відкривало доступ до наукових творів мужів грецького та римського світів, а з іншого — пригнічувало розвиток власної наукової думки. З перекладених книг черпали наукові знання про природу («Шестиднєв» Василя Великого та «Фізіолог»), географію («Топографія» Козьми Індикоплова, олександрійського купця VI cm.) філософію (короткі уривки з творів Платона, Арістотеля). Були в Україні й свої філософи: митрополит Клим Смолятич та волинський князь Володимир Василькович. Відомості про медицину також були обмежені практичними потребами. Згодом, коли Україна увійшла в тісніші відносини з іншими країнами, лікарські знання значно поглибилися. Серед перших медиків українського походження другої згадуються в літописах Дем’ян Пресвітер й Лгапіт Лікар, який умів робити хірургічні операції. 2. Літописання та література.

Вони базувалися на різних джерелах: оповіданнях, народних переказах, житіях святих, іноземних хроніках. Перший відомий нині літопис, датований 1039 p., написаний Історичні записи вели чернець Печерського монастиря Никон Великий (бл. 1069—1073), ігумен Видубецького монастиря Сильвестер, волинський княжий літописець Василь. упорядкував » Повість временних літ», де йшлося «звідки пішла Руська земля, і хто в ній почав спершу княжити, і як Руська земля постала». Видатними пам’ятками того часу є «Київський літопис» та «Галицько-Волинський літопис», церковні твори митрополита Іларіона, «Житіє Феодосія Печерського», «Повчання Володимира Мономаха своїм дітям», «Ходіння» Данила Паломника в Єрусалим, «Києво-Печерський патерик» Так, переклад збірника цитат з християнської та античної літератури під назвою «Пчола» з’явився в Україні на межі XII— XIII ст. До збірника «Золота цеп» увійшли відомі твори проповідників, зокрема писання Кирила Туровського і Серапіона. З оригінальних літературних творів слід відзначити «Моління Данила Заточника», збірник політичних життєвих порад та афоризмів, написаний у XII—XIII ст. Раніше «Моління» вважалося проханням боярина Данила Заточника, покараного засланням, але згодом було доведено, що це літературна форма названого твору. Наприклад, «Слово о князях» (1175) — пам’ятка літератури Чернігово-Сіверської землі — закликало князів припинити ворожнечу і не приводити половців на землю Руську. Найвидатнішим твором поетичної творчості другої є «Слово о полку Ігоревім. освіта русь мистецтво література. «Слово о полку Ігоревім» є чудовою пам’яткою української і світової середньовічної літератури. відбулися святкування вісімсотріччя «Слова. » На жаль, внаслідок феодальних міжусобиць, нападів половців і монголо-татарської навали велика кількість літературних пам’яток загинула.

До нас дійшло дуже мало творів XII—ХНІ і початку XIV ст. Великого поширення в Русі-У країні набула усна народна творчість — казки, пісні, билини, легенди, в яких народ відобразив найважливіші історичні події та явища, прославляв захисників Вітчизни від іноземних нападників. 3. Ремісництво і зодчество. Ремісники виготовляли знаряддя праці, вироби для домашнього вжитку. У домницях виплавляли метал. З нього кували лемеші, серпи, ножі, цвяхи, підкови, замки, кольчуги, які з’явилися на Русі на 200 років раніше, ніж у Західній Європі. Будували кораблі — невеликі судна з веслами і вітрилами, на яких могло вміститися по 50—100 людей. Гончарі випалювали різноманітний глиняний посуд, оздоблений кольоровою поливою й різними візерунками, шевці й кравці плели личаки, шили полотняний одяг, чобітки, а також урочистий князівський одяг: корони, плащі, виробляли інші дорогоцінні речі.

Незважаючи на те, що на церковні розписи та ікони, на будівлі того часу чималий вплив мала візантійська культура, поступово склався новий своєрідний стиль українського живопису й архітектури. Давньоруські зодчі талановито зводили складні дерев’яні й кам’яні споруди, що вражали розмірами, пропорційністю та красою внутрішнього оздоблення. Символами розквіту Київської Русі стали Софіївський собор, який на той час не мав аналогів у Західній Європі, Золоті ворота, Успенський собор, Десятинна церква у Києві. Відомими культовими спорудами були ансамблі Михайлівського золотоверхого собору, Видубецького монастиря. Було збудовано нові церкви: Кирилівську, Василівську, Трисвятительську та Успенську в Лаврі. Будови прикрашали різьбою по дереву і кості, настінною мозаїкою, фресками, різьбленими кам’яними деталями, іконами. Таке оздоблення можна побачити в Софіївському соборі у Києві. В середині храму стіни прикрашали фрески — живопис фарбами, зроблений на сирій штукатурці. Центральний купол і арки вкривала мозаїка — зображення зі смальти (скловидних камінців різних кольорів, використано майже 180 відтінків).

Чудові храми і палаци споруджували в Чернігові, Переяславі, Галичі, багатьох інших містах. Зокрема, в Чернігові у другій ХП ст. з’явилися нові ансамблі Єлецького монастиря — Успенський і Борисоглібський собори, а також славнозвісна П’ятницька церква. У Галичі та його околицях археологи виявили залишки майже тридцяти кам’яних церков XII—XIII ст. При Ярославові Осмомислі галицькі зодчі створили чудові будівлі князівського палацу, Успенського собору і церкви Пантелеймона. Храми прикрашали розписом, мозаїкою, фресками, білокам’яною різьбою, вітражами (різнокольоровим або оздобленим малюнками склом). Відомим зодчим був Петро Милоніг, який збудував у Києві кам’яну підпорну стіну під горою, котру розмивали води Дніпра. З’явилося багато нових прийомів у техніці будівництва того часу: у Київській і Чернігівській землях розвивали техніку будівництва з цегли, у Галицькій — білокам’яну архітектуру. У багатьох містах споруджували кам’яні й земляні фортеці, замки феодалів. 4. Образотворче та музичне мистецтво. Тут створювали книги в розкішних оправах, оздоблених золотом, коштовним та декоративним камінням, чудовими мініатюрами (кольоровими малюнками). Із старовинного мистецтва збереглося чимало пам’яток малярства, виробів золотників, прикрашених малюнками й емаллю. Майстерно виконані картини на релігійні теми — ікони, зокрема у Києві — «Ворисі Гліб», «Свенська Богоматір», на якій зображено Антонія й Феодосія — засновників Києво-Печерського монастиря. Особливо великих успіхів досягли майстри прикладного мистецтва. Славилося ювелірне ремесло, керамічне, зокрема виготовлення декоративних плиток для оформлення інтер’єрів споруд, різьба на кістках тощо. Відоме мистецтво київських ювелірів-майстрів з тонкої обробки дорогоцінних металів. У техніці художнього ремесла широко застосовували відомі здавна граверування, карбування, інкрустацію, тонке металеве литво, філігрань, чернь, скань, емаль Серед музичних інструментів були відомі труби, дудки, сопілки, флейти, гусла, бубни тощо. При князівських палацах створювалися музичні ансамблі, а при церквах — хори. На закінчення слід зазначити, що, незважаючи на феодальну роздробленість і монголо-татарську навалу, культура українських земель, хоча й виявляла місцеві особливості, розвивалась у тісному взаємозв’язку. Як зазначає М. Грушевський: «Взагалі національне культурне житє України XI—XIV ст. представляється дуже інтересно: воно повне життя, руху, енергії, обіцяло богато своїй народності, а навіть і культурному людському житю взагалі». Список використаної літератури. Подобные документы. Вплив християнства на розвиток писемності і освіти в Київській Русі. Пам’ятки давньоруського письма. Культурно-історичне значення літератури і літописання. Музика і театр як складова частина духовної культури. Архітектура й образотворче мистецтво Русі. Генезис писемної справи в Київській Русі. «Світ як книга» як культ премудрості. Освіта в Київській Русі під знаком візантійської цивілізації. Філософська думка в межах духовної культури Київської Русі. Символіка як частина філософського світобачення. Історіографія літописання Київської Русі. Відтворення в «Повісті минулих літ» картини світової історії, місця слов’ян і Русі в системі тодішнього світу, ствердження прогресивної філософської ідеї взаємозв’язку і взаємообумовленості історії всіх народів. Особливості розвитку української освіти, літератури, музики, архітектури і мистецтва у ХVІ-ХVІІ ст. Тісні взаємозв’язки української культури з культурою Польщі і Росії. Початок книгодрукування в Україні у XVI ст. Церковне життя України того часу. Розвиток культури Галицько-Волинського князівства як складової частини культури Русі, її вплив на формування української культури. Культурні традиції православної церкви. Бібліотеки при монастирях і князівських палатах. Пам’ятки літератури та літописання.

Культура Русі-України княжої доби (IX — перша половина XIV ст.) Успіхи слов’ян у розвитку господарства, їх об’єднання в єдиній державі, героїчна боротьба за незалежність сприяли розвитку культури. Потрібно розрізняти матеріальну і духовну культури. До матеріальної культури відносять знаряддя праці, житло, одяг, а також трудовий досвід людей; до духовної — освіту, науку, мистецтво. Наука розвивалася під впливом Візантії, а це, з одного боку, відкривало доступ до наукових творів мужів грецького та римського світів, а з іншого — пригнічувало розвиток власної наукової думки. 1069—1073), ігумен Видубецького монастиря Сильвестер, волинський княжий літописець Василь.

Видатними пам’ятками того часу є «Київський літопис» та «Галицько-Волинський літопис», церковні твори митрополита Іларіона, «Житіє Феодосія Печерського», «Повчання Володимира Мономаха своїм дітям», «Ходіння» Данила Паломника в Єрусалим, «Києво-Печерський патерик» Так, переклад збірника цитат з християнської та античної літератури під назвою «Пчола» з’явився в Україні на межі XII— XIII ст.

З оригінальних літературних творів слід відзначити «Моління Данила Заточника», збірник політичних життєвих порад та афоризмів, написаний у XII—XIII ст. Наприклад, «Слово о князях» (1175) — пам’ятка літератури Чернігово-Сіверської землі — закликало князів припинити ворожнечу і не приводити половців на землю Руську. До нас дійшло дуже мало творів XII—ХНІ і початку XIV ст. Великого поширення в Русі-У країні набула усна народна творчість — казки, пісні, билини, легенди, в яких народ відобразив найважливіші історичні події та явища, прославляв захисників Вітчизни від іноземних нападників. • Церква втілювала образ ідеального — простого й досконалого світу: храм зовні мав обличчя (фасад) і спину (абсиди); внутрішній простір також був чітко обмежений, мав початок і кінець та складався з трьох відокремлених частин — місця для хрещення, місця для вірних і місця для духівництва.

• Бароковий храм не мав чітко вираженого фасаду, був однаковий з усіх боків — здавалось, ніби його споруда весь час повертається навколо своєї осі. Так само і внутрішній простір позбавлений чітких меж. Стіни в ньому вигинаються, створюючи враження нескінченності. Європейську архітектуру другої половини 17-18 ст. визначають як архітектуру бароко. Бароковим спорудам притаманні нагромадження розкішних оздоб, підкреслена декоративність, грандіозність. Поєднання власних традицій та європейського впливу створило умови для розквіту в другій половині 17 — першій половині 18 ст. на теренах козацької Гетьманщини та Слобожанщини своєрідного стилю, названого українським, або «козацьким», бароко. Цьому мистецькому напрямові притаманне надбання європейського бароко: примхливий вигляд ордерів, криволінійні абриси, рясні ліплені прикраси. Водночас у ньому збережено традиції народної дерев’яної архітектури: тридільна та п’ятидільна планувальна структура церков, характерні пірамідальні силуети завершень. Найбільше українських барокових споруд збудовано за правління гетьмана І. Мазепи. Саме тоді барокових рис набули споруджені ще за часів Київської Русі собори — Софійський та Михайлівський Золотоверхий, які було відновлено за сприяння гетьмана. Перебудовано в стилі бароко й. Успенський собор та Троїцьку надбрамну церкву Печерської лаври. Так, у Софійському соборі над зовнішніми галереями надбудували другий поверх та кілька нових бань. Майже всім баням надали характерної барокової форми — (грушоподібної) й покрили їх золотом. Пізніше постала велична 76-метрова дзвіниця, оздоблена густим рослинним орнаментом. Розкішні ліплені оздоби, що ними прикрашено дзвіницю Софії, були характерною рисою козацького бароко. Щедро застосовано їх, зокрема, в Троїцькій надбрамній церкві (рослинний орнамент) та церкві Всіх Святих (орнамент з геометричних елементів) Києво-Печерської лаври.

Як і раніше, на території України більшість церков будували з дерева. Проте тепер дерев’яне будівництво розвивалося в тісному взаємозв’язку з мурованим.

І муровані, і дерев’яні храми зводили за тими самими традиціями, в основі яких лежала тридільна планувальна структура.

Українську традицію барокових мурованих хрещатих п’ятидільних храмів (у плані являв собою рівносторонній хрест) розпочинає Миколаївська соборна церква в Ніжині (1658). Видатними взірцями цієї планувальної структури є Троїцька соборна церква Густинського монастиря, Георгіївська церква Видубицького монастиря в Києві. Георгіївську церкву Видубицького монастиря в Києві вважають хрестоматійним прикладом пам’яток архітектури українського бароко. Через гармонійні пропорції та виразне архітектурне опорядження цей храм оцінюють як шедевр козацького бароко.

Георгіївський храм споруджено коштом стародубського полковника Михайла Миклашевського, його урочисто заклали 1696 р., а завершили будівництво в 1701 р. Типову тридільну трибанну церкву, характерну для української дерев’яної архітектури за пропорціями та силуетом, відтворює харківський Покровський собор. Це перший трибанний кам’яний храм Слобожанщини, який слугував своєрідним еталоном для інших кам’яних церков регіону аж до кінця 18 ст.

Збудовано двоповерховий собор 1689 р. Однією з найкращих архітектурних пам’яток українського бароко є Іллінська церква в Суботові на Черкащині. Вона збудована коштом Богдана Хмельницького в родовому маєтку як його замковий храм і майбутня усипальниця. На Правобережжі та західноукраїнських землях, попри кількісну перевагу дерев’яних церков, активно поширюється церковна архітектура в традиціях європейського бароко. Останні десятиліття 17 — перша половина 18 ст. в українській архітектурі прикметні й тим, що зросла увага до цивільних споруд. За тогочасними мистецькими законами будували колегіуми, магістрати, військові канцелярії, житлові будинки. Визначною спорудою, зокрема, став корпус Київської академії. Тоді було зведено перший поверх академії. Упродовж 1732-1740 рр. за проектом архітектора Й. Шеделя було надбудовано другий поверх з церквою. Наприкінці 17 ст. у Чернігові постали будівлі колегіуму та полкової канцелярії. Історичні події останньої чверті 17 ст.

негативно вплинули на деякі види мистецтва. Так, занепад книговидання уповільнив розвиток гравюри. Проте від останнього десятиліття 17 ст.

мистецтво гравюри відродилося. Прикметно, що вперше розвивається гравюра на металі. Засновниками київської школи гравюри є Олександр і Леонтій Тарасевичі та їхній учень Інокентій (Іван) Щирський. Вони не лише започаткували в Україні школу гравюри на металі, а й піднесли її до європейського професійного рівня. Славетні гравери працювали насамперед для друкарень Києва та Чернігова. У гравюрах І.

Щирського химерні сплетіння рослинних орнаментів поєднуються з античними, глибоко символічними сюжетами й реалістичними зображеннями.

Такі ознаки властиві й іншим графічним пам’яткам доби бароко. У 1702 р. в Києві вийшов друком «Києво-Печерський патерик» із 45 гравюрами Л.

Тарасевича. У малярстві, як і раніше, переважає релігійне малярство, хоча розвивається й світське. В іконописі поступово утверджувалися нові мистецькі принципи. У розписах українських церков стали виразніше виявлятися народні мотиви. Іконописні образи набували рис, вихоплених із буденного життя, почасти наближаючись до світських.

Так, ікона Зустріч Марії і Єлизавети з церкви Покрову Богородиці в Сулимівці на Київщині подібна до цілком світської сцени в пейзажі. Своєрідне поєднання іконописних традицій із тогочасними художніми досягненнями властиве творчості західноукраїнських майстрів Івана Рутковича та Йова Кондзелевича. Іван Руткович (?-1703) — один з найвидатніших українських художників другої половини 17 ст., єдиний тогочасний західноукраїнський іконописець, від якого збереглася чимала достовірна спадщина. У своїй творчості митець талановито поєднав здобутки західноєвропейського малярства з традиційним українським іконописом. Його новаторство виявилося в запровадженні нових сюжетів, залученні до ікон елементів світського та портретного малярства, своєрідному трактуванні зображення постатей. Діяльність майстра пов’язана з жовківським малярським осередком. Найвідомішим і найкращим твором майстра (й одним з найкращих іконостасних ансамблів в українському мистецтві загалом) вважають восьмиярусний іконостас церкви Різдва Христового в м. Жовкві (1697-1699), пізніше названий Скварявським, оскільки був перенесений до церкви сусіднього села Скварява Нова. Найдовершенішим твором Івана Рутковича з цього іконостаса вважають ікону Архангел Михаїл із дияконських дверей. Тривалим був шлях мистецького становлення Йова Кондзелевича. Митець наполегливо шукав нових виражальних засобів, відмовився від зовнішньої декоративності, віддаючи перевагу розкриттю внутрішнього світу людини. Йов Кондзелевич — один з перших українських іконописців, який сміливо трактує образи біблійних та євангельських персонажів, надаючи їм яскраво індивідуалізованих рис портретного характеру. Найбільшим досягненням митця й найдовершенішим зразком українського барокового мистецтва на західноукраїнських землях є п’ятиярусний іконостас, виконаний з групою помічників у 1698-1705 рр. для церкви Воздвиження Чесного Хреста монастиря Скит Манявський на Прикарпатті (нині Івано-Франківська обл.). Упродовж другої половини 17-18 ст. особливо популярною в Україні стала ікона Покрову Богородиці. У нижній частині таких ікон подавалися реалістичні зображення представників козацької старшини, кошових отаманів, гетьманів. Збереглася ікона Покрову Богородиці із зображенням Богдана Хмельницького з Покровської церкви.

Дешки (Богуславський р-н Київської обл.). Тогочасних історичних діячів можна побачити й на інших іконах доби. Так, на іконі Розп’яття є портрет лубенського полковника Леонтія Свічки. Розвивався і світський портретний живопис. Портрети замовляли представники козацької старшини, власне, тому їх і називають козацькими. Чудовим зразком козацького портрета є зображення стародубського полковника Михайла Миклашевського (1705) та державного й військового діяча другої половини 17 ст.

Григорія Гамалїї. Попри несприятливі соціально-політичні умови розвитку освіта в українських землях у другій половині 17 — на початку 18 ст. залишалася на доволі високому рівні.

Нижчою ланкою в системі освіти були початкові школи. Їх кількість протягом 18 ст. невпинно зростала. Так, у Слобідській Україні в 1732 р. було 129 шкіл, а в семи з десяти полків Гетьманщини тоді діяло 866 шкіл. Деякі полки мали школи і в селах.

Сільські й міські школи утримувалися громадою — усім дорослим населенням парафії, а отже, були справді народними.

Подібні початкові школи існували й на західноукраїнських землях. Там ними опікувалися здебільшого братства. Здібні та охочі до науки діти мали змогу продовжити освіту в колегіумах, які створювалися за зразком Києво-Могилянської академії. До першої половини 18 ст. на землях Лівобережної Гетьманщини й Слобожанщини діяли колегіуми — Чернігівський (1700), Харківський (1726) та Переяславський (1738). В українських колегіумах навчалися не лише діти священиків, козацької старшини і шляхтичів, а й вихідці з селян і міщан.

Кількість студентів у колегіумах була значною: приміром, у Чернігові щорічно навчалося 700-800 осіб. Вищим навчальним закладом в Україні, головним осередком науки й мистецтва протягом другої половини 17 — першої половини 18 ст. залишалася Києво-Могилянська академія. Вона була одним з найавторитетніших вищих навчальних закладів у Східній Європі. В академії навчалися студенти з Білорусі, Росії, Молдавії, південнослов’янських країн. Після Полтавської битви справи української освіти підпали під контроль царського уряду: за царським указом було скорочено кількість студентів (у 1710 р. з 2 тис. вихованців залишилося тільки 165 осіб), від викладання усунули осіб, які, на думку російських чиновників, були недостатньо відданими цареві. Крім того, царський уряд усіляко заохочував переїзд українців до Москви.

Високі посади здобували лише ті з українських діячів, які прихильно ставилися до царя і в усьому корилися його волі. Найвищі церковні достойники Російської імперії були українцями: єпископ Стефан Яворський став рязанським митрополитом, президентом Синоду; ректор Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович став новгородським архієпископом, заступником президента Синоду. Феофан Прокопович (1677-1736) уславився не лише як церковний діяч та педагог; а як учений-енциклопедист, письменник-новатор. Він залишив багату та різноманітну наукову й літературну спадщину. Писав вірші латинською, польською, українською мовами, історичні твори, проповіді, філософські й політичні трактати, підручники тощо. Освіту Ф. Прокопович здобув у Києво-Могилянській академії та в європейських навчальних закладах.

У 1705-1716 рр.

— професор Києво-Могилянської академії, де викладав поетику, риторику, фізику, математику, історію, філософію, теологію (у 17111716 — ректор закладу). Ф. Прокопович — автор першої історичної драми на теми вітчизняної історії «Володимир», яку в 1705 р.

поставили студенти Києво-Могилянської академії.

У 1716 р. за царським наказом Прокопович поїхав до Петербурга. Став одним із найближчих радників царя з питань церковної реформи (допоміг, зокрема, ліквідувати патріархію й створити підконтрольний царю Синод) та внутрішньої політики. Виберіть з переліку пам’ятки, створені наприкінці 17 — на початку 18 ст: • гравюри Л. Тарасевича для «Києво-Печерського патерика»; • ікони М. Петрахновича для Успенської церкви у Львові; • Георгіївський собор Видубицького монастиря в Києві; • Преображенська церква у Великих Сорочинцях; • гравюри Львівського «Апостола»; • портрет знатного військового товариша Григорія Гамалії; • мініатюри Пересопницького євангелія. Свій вибір поясніть. Які колегіуми діяли в зазначений період на землях Лівобережної Гетьманщини й Слобожанщини: • Чернігівський; • Львівський; • Харківський; • Переяславський; • Одеський? Які архітектурні споруди споруджені або перебудовані гетьманом І. Мазепою в стилі українського козацького бароко: • братська Богоявленська церква в Києві; • Преображенський собор у Великих Сорочинцях; • Микільський собор у Києві; • церква Всіх Святих над Економічною брамою Києво-Печерської лаври; • Софійський та Михайлівський Золотоверхий собори в Києві; • Успенський собор та Троїцька надбрамна церква Києво-Печерської лаври; Хто з українських митців кінця 17 — першої половини 18 ст. творив у царині образотворчого мистецтва: • Прокопович; • Й. Кондзелевич; • Л.

Баранович; • Й. Галятовський; •.

Туптало; 6. Дайте відповіді на запитання: • Що характерно для розвитку архітектури цієї доби? • Які особливості мав український живопис?

• Як розвивалося мистецтво гравюри?

Установіть хронологічну послідовність подій: • чигиринські походи; • Андрусівське московсько-польське перемир’я; • Бахчисарайський мирний договір; • підписання Ю. Хмельницьким Переяславських статей; • обрання гетьманом Лівобережної України I. Самойловича. Розгляньте картосхему: • Якими кольорами на картосхемі позначено Лівобережну, Правобережну Гетьманщину та Запоріжжя? • Яка з букв позначає терени Слобідської України? • Які події зображено на картосхемі синьою стрілкою?

• Коли вони відбувалися?

• Що позначає на картосхемі зелена лінія? • З якою подією вона пов’язана? • У зв’язку з якими подіями на картосхемі заштрихована територія? A.

«Я йшов, щоб звільнити з облоги пана Гуляницького, неспішно, чекаючи на хана, і тільки-но той прибув, ми поквапилися і дня 29 червня, в день св. Петра й Павла, ставши біля Соснівської переправи, застали там п’ятнадцять тисяч москви, котра боронила одну переправу. Друга частина [москви] стояла напоготові. Її [наші] драгуни відбили від переправи, а потім [наша] кіннота переправилася і затримала їх герцями.

Орда ж, примчавши з тилу, так їх змішала, що, майже не ставши до ладу, вони почали втікати, а ми на їхніх плечах гнали їх півтори милі. ; і мало хто з них утік до [московських] таборів, як ствердили взяті нами язики». Б.

«Ось недавно вчинили договір з поляками на нашу згубу; розірвали надвоє і обидва монархи умовились між собою, що будуть нас викоріняти. Ви звикли вважати нас за якусь безсловесну худобу, без нас вирішили, які міста залишити під собою, в які уступити, а тим часом ці міста дісталися вам не вашою силою, а Божою поміччю й нашою кров’ю та відвагою. Часто від ваших московських людей можна почути таку думку: вільно, мовляв, королеві, яку хоче мати віру у своїй державі, вільно йому благочестиві церкви обертати в уніатські або костьоли. Але хай так не буде!

Не допустив нас Господь у таку неволю. Знає король, що предки наші, як рівні з рівними, як вільні з вільними в одне тіло з’єдналися з поляками під єдиним государем, добровільно обраним і заприсяженим. А того ярма ані ми, ані батьки наші носити не звикли». B. «Турецький султан. ще більші свої турецькі й татарські сили зібрав і послав з поганим візиром своїм, на ім’я Мустафа, і з багатьма пашами під Чигирин доставати його. Ті бусурманські сили, прийшовши місяця липня числа 8 до Чигирина, доставали його різними способами, приступами, страшною вогняною стрільбою, гранатами, підкопами й усякими наговорами, протягом довгого часу силкуючись злий намір свій виконати, але велику загибель собі там знайшли». Г. «Турецькі клейноди, котрі вдруге турецький султан прислав. на гетьманство українське, тепер після піддання його з Військом прислані московському цареві і публічно та демонстративно на очах народу тріумфально були віддані в столиці. золота булава велика, обсаджена дорогоцінним камінням; друга булава позолочена, дорогоцінним камінням обсаджена, майстерно зроблена; дві червоних корогви; два волосяних бунчуки; п’ять турецьких листів несли в руках, на сажень золотими літерами пописаних і дуже велику печатку турецького султана квадратну, при котрій висів і золотий шнур». Д.

«До нас надійшли повідомлення із табору російської армії в Україні, що граф Мазепа, головнокомандуючий козацькими військами, перейшов на сторону Короля Швеції, але з собою він привів усього трьох полковників, позаяк інші заявили, що залишаються вірними цареві. Через кілька днів після приєднання козацького головнокомандуючого до шведів князь. Меньшиков на чолі численного війська і артилерії пішов на Батурин, резиденцію гетьмана Мазепи, яку охороняли 6000 козаків особистої варти. Здобувши місто силою, Меньшиков віддав усе живе мечу та вогню. Як повідомляють, московітам згодом удалося більшістю голосів вибрати нового гетьмана — Скоропадського. ». Поясніть поняття та терміни і складіть з ними речення: • Лівобережна Гетьманщина; • Руїна; • Слобожанщина; • Чортомлицька Січ; • козацьке бароко; • малоросійська колегія; • Руїна. Розвиток освіти у добу козаччини та в період Київської Русі.

Доба Великокняжої України-Русі. Доба козаччини. Підручники та посібники в Україні. Розвиток науки. Видатні наукові діячі. Україна має давні традиції освіти. Ще Князь Київський Володимир Великий, за словами літописця “почав брати у визначних людей дітей й давати їх у книжну науку”. Перші школи були утворені при кафедральних церквах, вчителями й вихователями ставало освічене духовенство.

У школах вчили читати, писати й рахувати. Основними книгами в школах були богослужебні книги, найчастіше Псалтир. Порядок навчання передбачав спершу освоєння абетки, потім окремих складів, слів, надалі йшло читання прози і поетики, в кінці переходили до вивчення граматики, вчили числа. Однак в математиці не йшли далі чотирьох арифметичних дій, які практично необхідні для лічби. Світська освіта була нижчою за релігійну, бо остання вимагала досконалого освоєння Святого Письма[1]. Мережа шкіл княжої доби не обмежувалася Києвом, центром держави. Так відомо, що 900 р. тому Нестор-Літописець здійснив подорож до Володимира-Волинського з метою “смотрєнія ради училищ і поставлення вчителів”[2].

Основою вищої науки була грецька мова, на західних українських землях вчили ще латині та німецької мови. Київський митрополит (1147-54) Климент Смолятич, талановитий письменник та філософ, писав, що в ХІІ ст. в Україні було 300-400 вчених, які добре володіли грецькою[1]. Згодом за короля Данила Галицького при його дворі вважалося цілком нормальним знання 5-7 мов. Найвищим орієнтиром в освіті за Великокняжої України-Русі була візантійська освіта, яка спиралася на надбання багатьох поколінь і за своїм рівнем стояла чи не найвище в тогочасній Європі. Але отримати її могли лише одиниці, які досягали Царгорода. Великий князь Київський Ярослав Мудрий вважається фундатором книжності, вченості і освіти в давній Україні-Русі. В “Повісті минулих літ” говориться: “Любив Ярослав книги. Зібрав скорописців багато, і перекладали вони із грецького на слов’янське письмо. Написали вони книг велику силу, ними повчаються вірні люди і насолоджуються плодами глибокої мудрості. Велика користь від навчання книжного. Книги — мов ріки, які наповнюють собою увесь світ; це джерело мудрості, в книгах — бездонна глибина. В книгах — світло мудрості. ”[3]. В 1037 році заснована перша відома в нашій державі бібліотека — Бібліотека Софійського Собору або за іншою назвою — Бібліотека Ярослава Мудрого. За оцінками ряду дослідників вона налічувала понад 950 книг[4]. Як встановлено, більшість з них була церковними, богослужебними. Поряд з ними в Русі-Україні поширювалися трактати з історії, філософії, права, природничих наук. Книжкові майстерні були засновані й в інших містах Київської Русі — Новгороді Великому, Чернігові, Полоцьку. Власне, на нашу думку, можна говорити про елементи просвіченої монархії часів Ярослава Мудрого. Які книги часів Київської держави були особливо відомими і популярними? По-перше, це книги Святого Письма: Євангелії, Апостоли, Псалтирі. Найдавніше Остромислове Євангеліє виготовлена в 1056-57 рр.

в Києві. З писань теологів найбільшою популярністю користувалися писання Івана Златоуста. Далі треба назвати різноманітні життєписи святих, зокрема, короткі життєписи, призначені на кожний день — “Прологи”, помісячні життєписи “Минеї” та збірники життєписів святих якоїсь одної країни — “Патерики”. Світський характер мали Збірники Святослава та збірки “золотих думок”, запозичених з різних джерел — так звані “Бджоли”, а також, почасти перекладні повісті “Варлаама і Йосафата”, “Александрія”, “Індійське царство”, “Троянська війна” та ін.[5]. Їх читали церковнослужителі, світські люди при дворі, княжі сім’ї, їх освічене оточення тощо. Але при всьому цьому все ж українська освіта та наука тих часів була вочевидь менш розвиненою ніж європейська, зокрема, візантійська. Не досягаючи їх вершин освічені люди Київської держави в основному займаються перекладами і вивченням відомих праць (наприклад, підручників “Фізіолог” та “Шестиднев” — з грецької). Але повних перекладів класичних грецьких, римських філософів тоді в Україні ще не було. Окремі виїмки зустрічаються з Платона, Арістотеля. Оригінальних досягнень у філософії за Княжої доби в Україні також невідомо, так само як і у природничих науках, а також мовознавстві. Все це вимушувало допитливих слов’ян шукати знання “на чужому полі”, вбирати його з чужих джерел. Літописець пише: “Як бджолу бачимо, що по всіх садах і зіллях літає, з кожного з них збираючи корисне, так і юнаки, що вчаться філософії й хочуть увійти на висоту мудрості, всюди збирають, що краще” [1]. Європейська орієнтація, вивчення і наслідування кращих зразків науки та мистецтва — такі характерні риси освіти в Україні того часу. В історії, літописанні, описовій географії спроби і успіхи вітчизняних вчених того часу були помітні. Перший літопис, його називають Найдавнішим, постав уже 1039 р., на думку І.Крип’якевича[1], при дворі київського митрополита. Він дає глибоку ретроспективу версії історії людства починаючи від розселення народів після зруйнування Вавілонської вежі. Історія Київської держави тут виписана в роках 862-1117. Літописання продовжують ченці Печерського монастиря, Никон Великий близько 1069-1073 рр, Нестор-Літописець, який біля впорядкував “Повість минулих літ”, ченці Видубецького монастиря, зокрема ігумен Сильвестр біля 1116 р., а також інших монастирів [1]. Київський літопис доводить опис історичних подій до 1201 р. Своєрідним його продовженням є Галицько-Волинський літопис, який обіймає період 1205-1292 рр. Вершин історичного та поетичного викладу досягла “Повість про похід Ігоря” історична поема про похід князя Ігоря проти половців у 1185 р. Популярною була “Хроніка Даніїла Мніха до Святої Землі” — путівник до Палестини, написаний за візантійськими джерелами. Слід згадати ще багато відомих апокрифів, життєписань, поученій, де українські автори показали високий рівень освіченості, високу моральність, гуманність, потяг до знань. Згадаймо хоча б “Поученіє дітям” Володимира Мономаха, або “слово про закон і благодать” митрополита Іларіона, “Паломник” ігумена Данила і т.д.

Значного успіху було досягнуто в галузі права. З ІХ ст.

діє “Закон руський”[4]. За Володимира Великого укладено зведення законів усного звичаєвого права “Устав землений”. У 1016 р. з’являється звід законів “Правда Ярослава”. Певних успіхів досягає за княжих часів і українська медицина. Слід згадати таких відомих вітчизняних лікарів того часу як Дем’ян-пресвітер і Агапіт-лічець(друга половина ХІ ст.). Дочка Я.Мудрого Анна опрацьовує і видає першу книгу рецептів з фітотерапії[6]. Отже, резюмуючи ці короткі тези про вітчизняну освіту і науку розглядуваного періоду, треба виділити такі принципи, характерні риси освіти доби Великокняжої України-Руси. По-перше, це відкритість до світу, активне вбирання, запозичення і використання для освіти набутків та знань інших народів. Елементами, фактами, які ілюструють цю відкритість є орієнтація в освіті на її полімовність при грецькій домінанті, широка перекладацька діяльність освітніх центрів. По-друге, у вітчизняній освіті і науці того часу чітко простежується європейська орієнтація, прив’язка до християнських цінностей. По-третє, попри домінанту церковного освітнього середовища простежуються і сильні компоненти світської освіти. По-четверте, слід відзначити високий рівень історико-літописної, правничої, книговидавничої справи, науки і освіти в Україні-Русі. Разом з тим, сфера природничих наук, природничого вектора освіти ще не розвинена. Школи, Колегії, Академії, університети. Як витікає з досліджень І.Крип’якевича [1], спадщиною по княжій добі в Україні залишилася нижча, початкова школа. Можливо, певне відставання від Європи, де вже розвинулася система колегіумів (середніх шкіл), можна пояснити тривалою боротьбою України-Русі з монголо-татарським світом. Реформа української школи відбулася у ХVІ-ХVІІ ст. Головною її ознакою було виникнення та поширення в Україні колегіумів та академій і університетів. Спершу це були, головним чином, грецько-слов’янські школи, на кшталт гімназії при Успенському братстві у Львові, заснованої у 1586 р. В ній панувала не “проста мова”, а “словенська”, грецька та латинська. Традиційно грецькій мові надавали особливої уваги. Вивчали вищі ступені літературної освіти: поетику та риторику, початки математики, основи астрономії, музики, співу, малювання. Мережа колегіумів в Україні ХVІІ ст., особливо Західній, вже досить густа — вона охоплює Перемишль, Рогатин, Галич, Городок, Комарно, Замостя, Холм, Люблін, Берестя, Пінськ, Луцьк, Кам’янець на Поділлі, Київ, Новгород-Сіверський, Львів пізніше Чернігів, Харків, Переяслав — в та ін.[1]. В 1576 р.

на Волині в м.Острозі князем.Острозьким була відкрита перша вища школа в Україні — Острозька Академія. Її наукові сили були з Греції, Риму, Польщі та України. В 1632 р.

постала широко відома світової слави Києво-Могилянська Академія П.Могила, який був основним ініціатором реформи вищої школи, прийняв структуру і організацію єзуїтських шкіл, які тоді стояли найвище у Європі. Навчання відбувалося в семи класах: 1.Інфіма; Граматика; 3.Синтаксима; 4.Піїтика; Риторика; 6 і 7 — філософія. 8 — 12 Богословські науки. В 1-3 класах вчили основ латинської мови, граматики, а після 5 кл. спудеї повинні були вільно володіти латиною аж до укладання промов і віршів. Класи філософії включали схоластичну філософію, логіку, фізику, метафізику, етику, математику, географію, дещо з наук про Землю та космос. Це по суті була вища світська освіта. З 1690 р. в Академії зорганізовано вищі богословські студії. Другою ознакою реформи української освіти у ХVІ-ХVІІ ст. стала її латинізація. Латинська мова стає в Європі мовою міжнародною, особливо в науці. Вона широко вживана в Речі Посполитій, з якою тісно пов’язана Україна. Актуальність введення латини український вчений і церковний діяч Сильвестр Косів у своєму “Екзегезисі” аргументує так: “Яка потреба латинських шкіл у нашому народові? Передусім та, щоб нашу Русь не називали глупою Руссю. Учитесь, говорить автор, по- грецькому, а не по-латинському. Добра рада, але вона корисна в Греції, а не в Польщі, де латинська мова має великий ужиток. Поїде бідака русин на трибунал, на сейм, на сеймик, до гроду, до земства — без латини платить вини. Бо без неї немає ні судді, ні возного, ні ума, ні посла. ” [1, 7]. Отже, в цей час вплив грецької освіти, мови, традицій в Україні-Русі зменшується на користь впливу Західної Європи, латинізованого світу. Третьою ознакою реформ в українській освіті доби козаччини можна вважати надзвичайну різноманітність форм та типів шкіл. Серед найбільш розповсюджених треба назвати братські школи — школи засновані релігійними та культурно-просвітницькими об’єднаннями українських міщан — “братствами”. Таких шкіл в даний період донецький дослідник П.Мазур нараховує 24 [9]. Не менш розповсюдженими були й козацькі (полкові) школи загальним числом 25[9] та козацькі січові школи. Їх зафіксовано, зокрема, в Стародубі, Глухові, Острозьку, Охтирці, Харкові, Ізюмі, Сумах, Чернігові, Ніжині, Ромнах, Яготині, Лубнах, Миргороді, Переяславлі, Полтаві, Черкасах, Кременчузі, Києві, Фастові, Білій Церкві, Каневі, Корсуні, Чигирині, Умані, Брацлаві, Кальнику тощо.

Крім того, на Гетьманщині, Запорізькій Січі, Слобожанщині були лірницькі (кобзарські) школи (4), вірменські (3), грецькі (2), католицькі (3), монастирські (3), кальвіністів (4), лютеран (5), василіан (7), єзуїтських колегіумів — 13 [9]. Що ж до шкіл початкового навчання, то їх статистика оцінюється такими цифрами. В 1740-1747 рр. за даними перепису населення в семи полках Гетьманщини — Ніжинському, Лубенському, Чернігівському, Переяславському, Полтавському, Прилуцькому та Миргородському було на 1099 поселень 864 початкові школи. Особливо добре справа освіти була поставлена в Ніжинському та Полтавському полках, де кількість шкіл перевищувала кількість поселень. У чотирьох полках Слобідської України було 124 початкових школи [1, 11, 12]. При цьому треба наголосити, що офіційна гетьманська влада опікувалася створенням і підтриманням освітньої системи шкільництва. Так в листі від 17 березня 1632 р. Гетьман Іван Петражицький пише: “Яко завше з предків своїх військо запорізьке звикло чинити стараніє. аби науки або цвіченя в письмі святому ку подпорі благочестя нашого.

”[7].

Отже, освітня система України часів козаччини була багатоплановою і багаторівневою, включала початкові, середні школи-колегіуми,спеціальні школи, вищі школи — академії, університети. Ця освітня система діяла ефективно, забезпечивши практично повну грамотність населення, про що, зокрема, свідчать закордонні джерела, а також вітчизняну вищу освіту для гетьманів, козацької старшини, українських науковців. На початках за підручники для оволодіння грамотою служили Часослов та Псалтир. Надалі українські вчені середньовіччя створюють цілий ряд вітчизняних підручників для шкіл. В 1612 р. Львівське братство видає “Буквар язика словенського” та “часовнички шкільні”. Перший друкований слов’яно-руський “Буквар” видав у Львові (1574) Федоров(Федорович). Герасим Смотрицький, перший ректор Острозької Академії з 1578 р., підготував “Буквар” (1578). Лаврентій Зизаній-Тустановський — український педагог і поет зі Львівщини — у 1596 р. видав друком “Граматику словенську” та буквар “Наука ку читанню”. Автором “Букваря” був Ф.Прокопович. Він же написав “Первоє поученіє отрокам”. Ці книги багато разів перевидавалися, були поширені в ряді східнослов’янських країн. Досить часто видавалися наукові роботи наших вчених і на міжнародному рівні. Скажімо, “Прогностик” 1483 р. Ю.Котермака-Дрогобича, ще й до сьогодні в оригіналі зберігається в бібліотеках Мюнхена й Кракова. Латиномовний курс теології в 3-х томах Ф.Прокоповича для вищих шкіл побачив світ у Кенігзберзі в 70-тих роках ХVІІІ ст., а в 6-ти томах — у Лейпцігу.

В перекладі російською у ХVІІІ ст. його видано в Росії. Звичайно, якісь знахідки, відкриття в цій галузі зробити важко, але висновком узагальнюючим стан української наукової та освітянської книги є констатація її європейського визнаного рівня. Поряд з вітчизняними у вжитку були й західноєвропейські освітні книги. У Києво-Могилянській Академії, наприклад, географію вчили з німецького підручника Гібнера.

Розвиток освіти та науки в Україні йшов паралельно, взаємно обумовлюючи один одного. Україна часів козаччини була європейською країною, входила в єдиний культурний простір Європи, в якій поширювалися ідеї гуманізму.

Надзвичайно чітко простежуються науково-освітні зв’язки України з університетами Лейпціга, Гейдельберга, Кенізберга, Страсбурга, Кракова ін. Тут вчилися й вдосконалювалися українські спудеї й професори, йшов науковий, інформаційно-книжний обмін, листування тощо. Але зоологія, фізіологія, метеорологія, науки про землю, фізика, географія, астрономія були, як і скрізь у Європі, на початковій стадії розвитку. Більш розвиненою була математика, особливо геометрія. Але оригінальних національних досліджень в галузі точних наук бракувало. З ХVІІІ ст. активно розвивається вітчизняна геодезія.[1]. Юрій Дрогобич (1450-1495), очевидно, перший з відомих видатних вчених. Доктор філософії, медицини (в титулі королівського), ректор відомого Болонського університету. Автор імовірно першої наукової друкованої книги українського автора “Прогностик. ” (1483). Викладав астрономію молодому М.Коперніку в Кракові. Виходив з тези про пізнаваність світу, космосу. Сприяв виходу в світ перших друкованих книг староукраїнською мовою в Кракові : “Тріодь Пісна”, “Тріодь Цвітна”, “Часословець”, “Осьмогласник”. Павло Русин (1470-1517) — український письменник і вчений.

Здобув ступінь бакалавра в Грейсвальдському університеті в Померанії, професор Краківського університету. Памво Беринда (. -1632) — український лексикограф, педагог, письменник. Створив перший український друкований тлумачний словник “Лексикон славенороський та імен толкування”. Інокентій Гізель (1600-1683) — професор і ректор Києво-Могилянської Академії. Вперше в середньовіччі сформулював у своїх лекціях тезу про незнищенність матерії випередивши цим Лавуазьє і Ломоносова майже на сторіччя[14].

Феофан Прокопович (1681-1736) — професор і ректор Києво-Могилянської Академії. Публіцист, поет, філософ, визнаний авторитет в природничих науках. Автор концепції “просвіченого абсолютизму”, яка ним же впроваджувалася в Петровській Росії. По суті вперше саме Ф.Прокоповичем сфомульована фундаментальна теза про зв’язність часу, простору і матерії, яка лежить в основі сучасної теорії відносності [15].

Отже, підводячи підсумок під коротким оглядом вітчизняної освіти і науки в Україні доби козаччини, треба виділити такі принципи, характерні риси: По-перше, освітня система України часів козаччини була багатоплановою і багаторівневою, включала початкові, середні школи-колегіуми, спеціальні школи, вищі школи — академії, університети. По-друге, при загальному збереженні європейської орієнтації і відкритості слід підкреслити зміщення акцентів в освіті з грецької домінанти в бік латинського світу, латинської мови як міжнародної, що розкривало нові обшири для України того періоду. По-третє, вітчизняна освітньо-наукова система середньовіччя, увібравши досвід країн Європи, створила унікальний і самобутній відкритий механізм освіти людності всієї країни, забезпечивши практично повну грамотність населення, а також умови для формування і зростання української духівничої, військової, світської, наукової еліти. Класична українська освіта має давні традиції і принципи, які сформувалися з часів Великокняжої України-Русі та розвинулися й набули нових форм за часів Козацької держави — це відкритість до світу, європейська орієнтація, прив’язка до християнських цінностей, ідеї гуманізму, домінанта гуманітарної освіти. В давній Україні була створена унікальна й самобутня вітчизняна освітньо-наукова система, яка увібрала досвід країн Європи, була багатоплановою і багаторівневою, включала початкові, середні школи-колегіуми, спеціальні школи, вищі школи — академії, університети. Вона забезпечила практично повну грамотність населення країни, а також умови для формування і зростання української духівничої, військової, світської, наукової еліти.

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

самостійна робота паралельність прямих і площин у просторі

правила безпеки під час проведення дослідів з природознавства у початкових класах

географія 7 клас практикум кобернік гдз