класифікація ринків за різними ознаками реферат

ринків ознаками за реферат різними класифікація.

Класифікація договорів. Главная > Реферат >Астрономия.

Вступ. Договір — одна з найбільш древніх правових конструкцій.

Раніше його в історії зобов’язального права, що складалося, виникли лише делікти. Розвиток різних форм спілкування між людьми висунуло потребу в наданні їм можливості за погодженої сторонами волі використовувати запропоновані законодавцем або самим створити правові моделі. Такими моделями і стали договори (контракти). У нашій країні аж до недавнього часу основна маса договорів – це ті, котрі з’єднували між собою головних учасників тодішнього економічного обороту — державні, а також кооперативні й інші громадські організації, — полягала у виконанні або для виконання планових актів. Воля контрагентів у таких договорах складалася під прямим або непрямим впливом вихідних від державних органів завдань. Тим самим договір утрачав свою основну ознаку: він лише з великою часткою умовності міг вважатися результатом досягнутого контрагентами згоди. Іншого і бути не могло, якщо врахувати, що плановий акт визначав у виді загального правила, які саме організації, про що, коли й у якому обсязі повинні були укладати договори на передачу товарів, виконання робіт або надання послуг. Тенденція до підвищення ролі договору, характерна для всього сучасного цивільного права, стала виявлятися в останні роки в усе зростаючому обсязі й в сучасній Україні. Ця тенденція в першу чергу пов’язана з визнанням приватної власності і поступовим заняттям нею командних висот в економіці, звуженням до необхідних меж державного регулювання господарської сфери, установленням волі вибору контрагентів. Новий ЦК України не тільки проголосив «волю договорів», але і створив необхідні гарантії для її здійснення.

Різноманітність цивільних відносин обумовлює широке коло цивільних договорів. Кожному цивільному договорові властиві як загальні ознаки, так і ознаки притаманні саме цьому виду цивільних договорів. Проблеми, що пов’язанні із класифікацією договорів відносяться до числа давніх проблем цивілістики. Наявність в усіх договорів загальних ознак – співпадання волі та волевиявлення, правомірність дії, дія принципу допустимості й свободи договору не виключає можливість їх класифікації. Класифікація договорів дозволяє вирішити ряд важливих завдань. Виявлення загальних типових рис договорів та різниць між ними полегшує для суб’єктів правильний вибір виду договору, забезпечує його відповідність змісту діяльності, що регулюється, створює можливість на науковій основі систематизувати законодавство про договори. І Поняття “договір” у цивільному праві. Зобов’язальне право є основним розділом римського (і будь-якого іншого) приватного права. Воно регулює майнові відносини в сфері виробництва і цивільного обороту. Предметом зобов’язального права є певна поведінка зобов’язальної особи, її позитивні чи негативні дії. Однією з найпоширеніших підстав виникнення зобов’язань не тільки в римському, а й в сучасному цивільному праві є договір. Римське договірне право — перше всесвітнє право суспільства товаровиробників. Договори були основною правовою формою, за якою здійснювався величезний товарний і господарський обіг Стародавнього Риму. Римляни створили розгалужену систему договорів, яка забезпечувала надійну правову основу ділових відносин.

Багато договорів, розроблених римськими юристами були рацифіцировані середньовіковими економічними формаціями, а будучи пристосованими до нових умов, збереглися і в сучасному праві. Однією з поширеніших підстав виникнення зобов’язань закон називає договір (ст. 11, 509 ЦК України). Поняття договору розкривається через поняття правочину, оскільки договір є одним з видів правочинів. Договором є домовленість двох чи більше осіб, яка спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов’язків (п. 1 ст.

626 ЦК України). Договору властиві ознаки: 1) в договорі виявляється воля двох чи декількох осіб, причому волевиявлення учасників за своїм змістом повинно збігатися і відповідати одне одному; 2) договір – це така спільна дія осіб, яка спрямована на досягнення певних цивільно-правових наслідків: на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов’язків.

Саме за цією ознакою цивільно-правовий договір відрізняється від договірних форм, що використовуються в інших галузях права, набуваючи там певних специфічних рис. ІІ Класифікація договорів за різними ознаками: Класифікація будь-якого поняття припускає його поділ на кілька видів (типів). Як відзначає М

Брагінский, такий поділ може бути зроблено двома способами: дихотомія, або інакше «поділ надвоє». За її допомогою, використовуючи послідовно визначену підставу (критерій), ділять поняття на дві групи, одна з яких характеризується наявністю цієї підстави, а інша – її відсутністю. Подібний розподіл може бути застосовано до одного і того самого поняття використано багаторазово за умови, що кожен раз використовується інша підстава. за допомогою визначених основ створюється в принципі необмежене число груп. У кожній з них зазначені підстави відповідним чином індивідуалізуються. Дихотомія, застосовуючи к договорам, має двояке значення. Відповідний розподіл допомагає виявити головні особливості окремих договорів, але одночасно і шляхи формування нових договорів. Класифікація договорів має не лише теоретичне, а й важливе практичне значення. Так, виявлення загальних типових рис договорів та різниць між ними полегшує суб’єктам правильний вибір виду договору, забезпечує його відповідність змісту регулюємої діяльності. Наукову класифікацію договорів можна проводити за різними ознаками (критеріями) залежно від цілей, які при цьому ставляться. Класифікація договорів має сприяти з’ясуванню їх природи і змісту, виявленню властивих їм спільних рис та особливостей, дальшому вдосконаленню законодавства про договір. Оскільки договір є різновидом угоди, то класифікація договорів може проводитись за тими ж критеріями, що й класифікація угод (консенсуальні й реальні, оплатні й безоплатні, абстрактні й казуальні тощо). Але договорам властиві й певні особливості, що зумовлюють зустрічним характером волевиявлення учасників, тому в основу поділу договорів можна покласти нові критерії. Мал. 1. Класифікація договорів за різними критеріями.

за поділом прав та обов’язків між сторонами. За ознакою поділу прав та обов’язків між сторонами у зобов’язанні розрізняють односторонні та двосторонні договори. Односторонній договір – це коли одна сторона (особа) бере на себе обов’язок перед другою стороною (особою) вчинити певні дії або утриматися від них, а друга сторона наділяється лише правом вимоги без виникнення зустрічного обов’язку щодо першої сторони. До односторонніх договорів належать переважно так звані реальні договори. Наприклад, за договором позики одна сторона (позикодавець) має право вимагати повернення переданих другій стороні (позичальнику) у власність грошей або речей, визнаних родовими ознаками, а позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві таку саму суму або рівну кількість речей того самого роду і якості (ст. 1046 ЦК України). Односторонніми є договори дарування, позики, безоплатного користування майном тощо. Отже, в односторонньому договорі одна сторона є лише кредитором, а інша – лише боржником. Більшість цивільно-правових договорів є двосторонніми. Двосторонній договір – це договір за яким права та обов’язки покладено на обидві сторони зобов’язання, що виникло з цього договору. Так, наприклад, у договорі купівлі-продажу продавець зобов’язаний передати покупцю. Переважна більшість договорів у цивільному праві є двосторонніми (купівля-продаж, поставка, оренда, комісія тощо). так, наприклад, у договорі купівлі-продажу продавець зобов’язаний передати покупцю певну річ і має право вимагати від покупця сплати покупної ціни, а покупець, навпаки, зобов’язаний сплатити продавцю визначену договором грошову суму і вимагати від нього передання речі. Таким чином, у двосторонніх договорах кожна із сторін є водночас і кредитором і боржником: кредитором — відносно того, що вона має право вимагати від другої сторони, і боржником – відносно того, що вона зобов’язана вчити на користь другої сторони. Права і обов’язки сторін у двосторонніх договорах завжди взаємопов’язані між собою. Отже, поки одна сторона не виконає свій обов’язок, інша сторона не може реалізувати своє право. за правилами формування змісту договори. Так, за правилами формування змісту договори поділяються на іменні й безіменні. Іменні це ті, які мають легальну назву, представлені в ЦК України або в інших нормативних актах, що визначають їх поняття, коло прав та обов’язків сторін (Закон “Про лізинг”, Закон “Про оренду державного та комунального майна”). Безіменні договори безпосередньо законодавством не регулюються, але сторонами на практиці застосовуються (агентний договір, франчайзинг, інжиніринг тощо). залежно від наявності вказівки на строк. У безстрокових договорах не визначається ні момент вступу їх у дію, ні момент припинення. Така угода, як правило, негайно набирає чинності і припиняється на вимогу однієї із сторін (наприклад, договір майнового найму, укладений на невизначений термін). Строковими є договори, у яких визначено момент виникнення у їх сторін прав і обов’язків, тривалість існування зобов’язання, момент припинення тощо. Від строкових необхідно відрізняти умовні договори, у яких виникнення, зміна або припинення цивільних прав і обов’язків пов’язується з настанням певної обставини. Для того, щоб договір був визнаним умовним, ця обставина мусить мати місце в майбутньому, і до того ж невідомо, настане вона чи ні. залежно від способу виникнення. Консенсуальні договори (від лат. консенсус — угода) — це такі, які виникають у момент намірів сторін, виражених словами або конклюдентними діями, тобто достатньо досягнення сторонами домовленості з усіх істотних умов. З моменту досягнення згоди договір вважається укладеним, у його сторін виникають відповідні права і обов’язки. Так, досягнення сторонами договору купівлі-продажу згоди щодо предмета й ціни породжує обов’язок продавця передати річ у власність покупця і зустрічний обов’язок покупця сплатити певну грошову суму (ст.662, 692 ЦК України). Для укладання реального договору (від лат. геs — річ) необхідні не тільки узгодження волі сторін, а й передача речі — об’єкта договору. Поки передача речі не відбудеться, договір не вважається укладеним. Наприклад, реальною угодою є договір позики (ст. 827 ЦК України доки гроші не передані позичальнику, права і обов’язки у сторін не виникають). Отже, обіцянка дати гроші у позику не означає, що потенційний позичальник набуває права вимагати виконання цієї обіцянки. Для укладання формального договору необхідні два моменти: узгодження волевиявлення сторін (консенсус) та вираження волі у певній формі, що визначена законом (наприклад, рента ст. 732 ЦК України, дарування ч. 2-4 ст. 719 ЦК України). Форма договорів письмова або нотаріальна, причому здебільшого регулюється імперативними нормами. Як консенсуальний, так і реальний договір може бути формальним. Підприємства: класифікація та характеристика видів. Реферат. У рефераті подано відомості про класифікацію підприємств за різними ознаками та характеристику їх видів. мета і характер діяльності; форма власності майна; належність капіталу; правовий статус і форма господарювання; галузево-функціональний вид діяльності; технологічна і територіальна цілісність; розмір за чисельністю працівників. Приватними є підприємства, що засновані на власності майна окремих громадян, з правом найму робочої сили. До цього виду відносять індивідуальні та сімейні підприємства. Вони базуються відповідно на власності майна однієї особи або членів однієї сім’ї, виключно їх особистій праці. В Україні функціонують державні та державні комунальні підприємства. Їх майно вважається відповідно власністю загальнодержавних чи адміністративно-територіальних одиниць. національні — капітал належить підприємцям своєї країни; закордонні — капітал є власністю іноземних підприємств; Змішані — капітал належить підприємцям двох або декількох країн. одноосібне підприємство є власністю однієї особи або родини: воно несе відповідальність за свої зобов’язання своїм майном. Кооперативні — добровільні об’єднання громадян з метою спільного ведення господарської діяльності. Характерною їх ознакою є особиста участь кожного в діяльності. Орендні підприємства — оренда означає засноване на договірних взаєминах тимчасове володіння і користування майном, що необхідне орендатору для підприємницької діяльності. Повне товариство — несуть солідарну відповідальність. Товариство з обмеженою відповідальністю — таке, що має статутний фонд, поділений на частини, учасники цього товариства несуть відповідальність в межах їх вкладів. командитним є товариство, яке поряд з членами з повною відповідальністю, включає одного учасника, відповідальність якого обмежується особистим вкладом у майно такого підприємства. Найбільш розвинутою формою господарських товариств є акціонерні товариства. Вони бувають: відкритого типу, акції якого розповсюджуються шляхом відкритої купівлі-продажу акцій; закритого типу — акції котрого можуть розповсюджуватися лише між його замовниками.

Технологічною і територіальною цілісністю володіють так звані материнські (головні) підприємства, дочірні — юридично самостійна, проте головна фірма суворо контролює діяльність, оскільки володіє контрольним пакетом акцій. За розміром та чисельністю відокремлюються малі підприємства — з чисельністю у промисловості і будівництві до 200 чоловік, а в інших галузях до 50 чоловік: наука — до 100 чоловік, роздрібна торгівля — до 15 чоловік. Асоціації — найчастіша форма договірного об’єднання підприємств з метою постійної координації господарської діяльності. Асоціація не має права втручатися у виробничу і комерційну діяльність будь-якого з її учасників. Корпорації — договірні об’єднання господарюючих суб’єктів на основі інтеграції їх науково-технічних, виробничих та комерційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників. Концерни — форма статутних об’єднань підприємств, що характеризуються єдністю власності і контролю. Після створення концерну господарюючі суб’єкти втрачають свою самостійність. Картелі — договірне об’єднання підприємств, переважно однієї галузі для здійснення спільної комерційної діяльності — регулювання збуту виготовлюваної продукції.

Синдикати — одна з форм капіталістичної монополії — договірне об’єднання підприємців, окремої галузі виробництва, що створювалося з метою захоплення ринку шляхом спільного збуту товарів за спільними цінами. Структура (види) ринку. його сил не обмежується жодним втручанням держави або інших неекономічних чинників. На таких ринках діють одноособові власники невеликих підприємств, які створюють продукцію без будь-яких попередніх домовленостей з покупцями, тобто для невідомого ринку. Конкуренція між його суб’єктами не обмежується жодними позаекономічними чинниками. Реалізація створених товарів, як правило, здійснюється самими виробниками. Цей ринок розвивається стихійно, він саморегулюється. Такий тип ринку характерний для періоду розвитку так званого дикого капіталізму або капіталізму вільної конкуренції. Регульований ринок — це ринок, функціонування якого здійснюється під впливом держави.

Він підпорядкований певному порядку, який закріплений правовими нормами і підтримується державою. Переважна частина благ, що реалізується на ринку, створюється великими виробниками, причому значна їх кількість — за попередніми замовленнями. Реалізація продукції відбувається, як правило, торговими посередниками. Здійснюється суттєва робота з формування попиту. Значною є роль держави як фактора, що впливає на ринок.

Класифікацію ринків можна здійснювати за ступенем зрілості ринкових відносин.

За цим критерієм виділяються ринки, що формуються, і розвинені ринки. До першого виду належать ті, що перебувають у стадії становлення. Вони характеризуються недостатньо розвинутими формами обміну, великою часткою товарообміну (бартер), нерозвиненою системою служб та організацій, що їх обслуговують, недосконалою законодавчою базою. Прикладом є ринок України, що перебуває у процесі свого становлення. До розвинених належать ринки з досконалими формами обміну, розвинутою інфраструктурою, усталеною законодавчою базою, що регулює ринкові відносини. Це ринки, що характеризуються високою культурою як продавців, так і покупців, толерантним ставленням громадян до ринкових інституцій. Функціонування таких ринків підпорядковане реалізації не тільки економічних проблем суспільства, а й всебічному розвитку соціальної сфери. Такий вид ринків притаманний сучасним економічно розвиненим країнам.

Ринки розрізняють і за територіальною ознакою: місцеві, регіональні, національні та світові ринки. Місцевим є ринок, що розташований на визначеній території, в межах певних населених пунктів. Регіональний ринок охоплює територію адміністративних одиниць, що мають спільні історичні, географічні та інші риси. Національним є ринок, межами якого є державні кордони країни. Однією з його ознак є те, що обмін здійснюється за національною валютою. Сукупність національних ринків, пов’язаних між собою стійкими товарно-грошовими відносинами, являє собою світовий ринок. Обмін на ньому здійснюється за допомогою світових грошей, якими раніше було золото, а в сучасних умовах виступають деякі національні (наприклад, долар США) або міжнародні валюти (євро). Одним із критеріїв класифікації ринків є відповідність їх функціонування чинному законодавству. Згідно з цим розрізняють легальні і нелегальні (або тіньові) ринки. Легальними є ринки, що функціонують відповідно до чинного законодавства країни. Це означає, що відносини на такому ринку є прозорими і регулюються законодавчими актами та підлягають контролю з боку як держави, так і громадських організацій. Нелегальні ринки — це ринки, що функціонують з певними порушеннями чинного законодавства. Вони включають два види: сірий та чорний ринки. Перший пов’язаний з торгівлею товарами, що законодавством дозволені до обміну, але при цьому торгівля здійснюється з порушенням правил, серед яких, зокрема: відсутність ліцензій, патентів, несплата податків та інших платежів. Чорний ринок — це підпільна торгівля предметами, що заборонені законом. Так, відповідно до Цивільного кодексу України передбачено кримінальне покарання за збут зброї, боєприпасів, вибухівки, наркотичних засобів, психотропних речовин. Наявність нелегального ринку пов’язана з такими соціально небезпечними явищами, як шахрайство, крадіжки, незаконне збагачення. Важливим важелем обмеження нелегальних ринків є правоохоронна діяльність. Одним із найпоширеніших критеріїв класифікації ринків є економічне призначення об’єктів ринку. За цим критерієм виділяють три групи ринків: споживних товарів і послуг, факторів виробництва і фінансовий. Одним із найдавніших є ринок споживчих товарів та послуг.

Він включає продовольчі та непродовольчі товари, побутові комунальні, транспортні та інші послуги. Найхарактернішою ознакою є те, що його об’єкти призначені для задоволення особистих потреб людей. Цей ринок представлений широкою мережею торгових об’єктів, пов’язаних із реалізацією споживчих товарів та послуг. Другою групою ринків за цією ознакою є ринки факторів виробництва. Об’єктами купівлі-продажу на цих ринках є земля, засоби виробництва та робоча сила. В умовах постіндустріального суспільства з’явився ще один специфічний об’єкт цієї групи ринків — науково-технічні розробки та інформація. Відповідно, розрізняють і чотири види ринків цієї групи. Ринок землі включає такий економічний ресурс, як земля. Тут величезну роль відіграє географічний фактор і обмеженість землі, тому ці ринки своєрідні для кожної країни. Другим видом є ринки засобів виробництва. їх об’єктом виступають товари виробничого призначення: машини, механізми, устаткування, сировинні та енергетичні ресурси, будівлі, споруди тощо.

Характерною рисою ринку засобів виробництва є багатоманітність товарів, що зумовлює потребу в широко розвинутій інфраструктурі. Третім видом ринків цієї групи є ринки праці або робочої сили. Це ринки, об’єктом яких є специфічний товар — праця або робоча сила. Ринок праці характерний для розвинутого товарного виробництва, коли створюються умови, за яких людина як власник праці може надавати її у платне користування наймачу. Це ринок, на якому зустрічаються продавці та покупці праці. Тут кожен індивід має право вільного продажу своєї праці за власним вибором і бажанням, на основі угоди з наймачем. Ринок технічних розробок та інформації є ринком, предметом якого виступають об’єкти інтелектуальної власності: науково-технічна продукція, технічні засоби інформації, інформативні системи. Важливою складовою є інновації, що включають винаходи, які забезпечують технологічне удосконалення виробничих процесів або досягнення нових ознак уже існуючих товарів. Все більшого значення набувають на цьому ринку засоби програмного забезпечення. До третьої групи ринків за ознакою економічного призначення їх об’єктів належать фінансові ринки. Це сфера, в якій купуються та продаються фінансові ресурси — гроші та цінні папери. Фінансовий ринок являє собою сукупність ринкових інституцій, що спрямовують потік грошових коштів від власників до позичальників. Його головною функцією є стимуляція та перерозподіл тимчасово вільних грошових коштів для інвестування в економіку. Саме завдяки фінансовому ринку тимчасово вільні грошові кошти перетворюються в капітал, що активно функціонує у сфері економіки і приносить дохід як його власникам, так і позичальникам. Роль цього ринку в сучасних умовах надзвичайно велика, бо практично немає жодного виду господарської діяльності, яка б не була опосередкована фінансовими ресурсами. Тому стан цього ринку виступає показником стану усієї економіки, оскільки він надзвичайно чутливий до будь-яких змін у ній. Фінансовий ринок включає два види ринків — капіталу та цінних паперів (або фондовий). Об’єктом ринку капіталу є гроші, що надаються у позику. Угоди на ньому здійснюються у формі кредитних операцій, які детально будуть розглянуті в наступних темах. Другим видом ринків цієї групи є ринки цінних паперів (фондові). Це ринки, об’єктом купівлі-продажу яких є цінні папери — акції, облігації, векселі та інші види грошових зобов’язань. Особливим елементом фінансового ринку є валютний ринок, на якому відбувається обмін національної валюти на іноземну. Названі три групи ринків тісно взаємопов’язані, функціонують у нерозривній єдності. Рівновага в економіці забезпечується тоді, коли вона є на кожному ринку. Класифікація ринків можлива і за іншими ознаками.

За обсягом угод, що укладаються на ринку, розрізняють оптові (гуртові) та роздрібні ринки. За галузевою ознакою виділяють ринки різних товарів, наприклад, автомобільний, зерновий, нафтовий, дорогоцінних металів, побутової техніки та ін. Класифікація за певними ознаками організаційно-правових форм підприємств. Законодавство України про підприємства оперує такими поняттями, як організаційні форми, види і категорії підприємств. Кожне з них вживається для класифікації підприємств за певними ознаками. Організаційна (організаційно-правова) форма передбачає класифікацію підприємств залежно від трьох форм власності, визначених ст. 2 Закону «Про власність», та від способів розмежування в підприємствах окремих форм власності і управління майном. Юридичне значення цього полягає в урахуванні в законодавстві, тобто в Законі «Про підприємства в Україні» і спеціальних законах, особливостей правового становища підприємств окремих видів. Загалом організаційна форма і вид визначають суб’єкта, який має право присвоювати результати діяльності підприємства. З точки зору організаційної форми підприємства визначаються як державні, колективні, приватні та підприємства двох і більше форм власності (змішані). Державне підприємство являє собою організаційно-правову форму підприємства, заснованого на державній власності. Визначення державне вказує, що дане підприємство має особливості правового становища порівняно з недержавними підприємствами. Ці особливості обумовлені способом відмежування функцій власника від функцій управління майном в державному підприємстві. Саме державне підприємство як майновий комплекс є об’єктом права державної власності. Підприємству як суб’єкту права це майно належить на праві повного господарського відання. Дане право вужче, ніж право власності. Обсяг його залежить від цільового призначення відповідного майна.

Державне підприємство володіє, користується і розпоряджається цим майном, «вчиняючи щодо нього будь-які дії, що не суперечать закону та цілям діяльності підприємства», тобто його статуту. Оскільки державне підприємство є суб’єктом права повного господарського відання майном, а не суб’єктом права власності, щодо державних підприємств діє спеціальна категорія — правовий режим майна державних підприємств (ст. 37 Закону «Про власність»).

Вона означає, що державні підприємства керуються спеціальними правилами заснування, утворення їх майна при заснуванні, визначення цілей і предмета діяльності (статути затверджують і контролюють уповноважені органи), управління майном, розподілу прибутку тощо. державні підприємства, засновані на загальнодержавній власності; державні підприємства, засновані на республіканській (Республіки Крим) власності; державні комунальні підприємства, засновані на власності адміністративно-територіальних одиниць. Усі ці підприємства – державні юридичні особи. Колективне підприємство (точніше його можна було б назвати «підприємство колективної власності») – це організаційно-правова форма підприємства, заснованого на одному або кількох видах колективної власності. Визначення колективне означає, що підприємство належить колективу співвласників (засновників, учасників), які діють як один суб’єкт права колективної власності. Правосуб’єктність власника (у даному разі колективу або групи власників, організованих у колективне підприємство з правами юридичної особи) реалізується через юридичну особу – підприємство, яке володіє, користується і розпоряджається майном відповідно до свого статуту (ст. ст-6,20, 21 Закону «Про власність»). Це вид недержавної юридичної особи. Право колективної власності у колективному підприємстві безпосередньо здійснюють його органи управління – вищий орган управління (загальні збори або конференція) і правління.

Отже, колективне підприємство, поки воно діє, – це об’єкт права власності відповідної юридичної особи. Його засновники і учасники є власниками часток (паїв, акцій, вкладів) у майні підприємства.

Видів колективних підприємств стільки ж, скільки суб’єктів права колективної власності названо в статті 20 Закону «Про власність»: колективні підприємства (наприклад, підприємство, приватизоване трудовим колективом державного підприємства і не перетворене в інший вид; колективне сільськогосподарське підприємство); акціонерне або інше статутне господарське товариство (ст. ст. 25,26 Закону «Про власність»); виробничий кооператив (24 Закону «Про власність»); підприємство громадської організації (наприклад, профспілкове – 28 Закону «Про власність»); підприємство релігійної організації (29 Закону «Про власність»); підприємство, створене господарським об’єднанням (27 Закону «Про власність»). Специфічним видом колективного підприємства с також орендне підприємство (22 Закону «Про власність»). Приватне підприємство – це організаційно-правова форма підприємства, заснованого на приватній власності однієї і більше фізичних осіб. Визначення приватне, крім форми власності, виражає головну особливість правового становища підприємства цієї організаційної форми. Згідно із законодавством України власник уданому разі водночас є і підприємцем, тобто власність і управління майном у приватному підприємстві не розмежовуються. Відповідно до суб’єктів права приватної власності, визначених Законом «Про власність», можна назвати три види приватних підприємств: індивідуальне приватне підприємство, засноване на приватній власності і праці однієї фізичної особи (підприємство однієї особи); сімейне приватне підприємство, засноване на приватній власності та праці громадян, що проживають спільно як члени однієї сім’ї (наприклад, сімейним підприємством може бути селянське [фермерське] господарство); приватне підприємство з правом найму робочої сили засноване на приватній власності окремого громадянина України, який використовує найману працю. Якщо приватне підприємство має не одного, а кількох власників (наприклад, сімейне), його майно с спільною сумісною власністю. Інша, тобто часткова спільна власність, повинна бути встановлена письмовою угодою власників майна (18 Закону «Про власність»). Спільне підприємство – це організаційна форма підприємства, заснованого за законами України на базі об’єднання майна різних форм власності 3 Закону «Про власність», 2 Закону «Про підприємства в Україні» (так звана змішана форма власності). Спільні підприємства, як правило, мають форму господарських товариств, тобто є суб’єктами права колективної власності.

Засновниками спільних підприємств можуть бути юридичні особи і громадяни України, інших держав. Залежно від цього є два види спільних підприємств: Спільне підприємство з іноземними інвестиціями – це підприємство будь-якої організаційно-правової форми, створене за законами України, якщо в його статутному фонді протягом календарного року є кваліфікаційна іноземна інвестиція (тобто іноземна інвестиція, що становить не менше 20 відсотків статутного капіталу і при цьому не може бути менше суми, еквівалентної залежно від виду інвестиції 50 тисячам доларів США, 100 тисячам, 500 тисячам чи 1 млн. доларів США). Правове становище і діяльність таких підприємств, крім Закону «Про підприємства в Україні», регулюється Декретом Кабінету міністрів України від 20 травня 1993 р. «Про режим іноземного інвестування» та Законом України від 16 квітня 1991 р. «Про зовнішньоекономічну діяльність». Іноземне підприємство – це організаційно-правова форма підприємства з місцезнаходженням в Україні, створеного як суб’єкт права згідно із законодавством іноземної держави, майно якого повністю є у власності іноземних громадян, юридичних осіб або держави. Визначення іноземне (іноземна власність) означає, що підприємство підпорядковується різним юрисдикціям. Порядок створення і внутрішньої діяльності іноземного підприємства регулюється законодавством країни, якій воно належить. Законодавство України не регулює цих відносин. Разом з тим умови реєстрації та діяльності іноземного підприємства в Україні регулюються українським законодавством, тобто на іноземні підприємства загалом поширюється національний правовий режим господарської діяльності. Крім форм і видів законодавець застосовує для класифікації підприємств поняття категорії (2 Закону «Про підприємства в Україні»). Категорія означає техніко-економічну (не юридичну) класифікацію усіх підприємств усіх організаційно-правових форм за кількістю працівників. За цією ознакою розрізняються малі та інші (середні, великі) підприємства. у промисловості та будівництві – до 200 чоловік; в інших галузях виробничої сфери – до 50 чоловік; у науці і науковому обслуговуванні – до 100 чоловік; у галузях невиробничої сфери – до 25 чоловік; у роздрібній торгівлі – до 15 чоловік. Малі підприємства відокремлені в самостійну категорію з метою розвитку малого бізнесу шляхом надання їм певних пільг, переваг тощо. З юридичного боку важливим є те, що особливості їх створення і діяльності встановлюються як загальним законодавством України про підприємства, так і спеціальним законодавством України про підприємства цієї категорії. Особливості правового становища малих підприємств, крім спеціальних статей Закону «Про підприємства в Україні», врегульовані ще і постановою Ради міністрів УРСР від 22 вересня 1990 р. «Про заходи щодо створення і розвитку малих підприємств» в редакції від 19 жовтня 1991 р. (ЗП УРСР. – 199– №– Ст. 1; №1– Ст. 114). Як зазначено в статті 28 Закону «Про підприємства в Україні», держава стимулює розвиток малих підприємств України, надає пільги при оподаткуванні, одержанні державних кредитів, створює фонди сприяння розвитку малих підприємств та інше. Класифікація інвестиційних проектів. Найбільшою проблемою для економіки України на сучасному етапі є активізація інвестиційної діяльності.

Інвестиції забезпечують підвищення технічного рівня виробництва, вдосконалення галузевої структури економіки країни. Вирішальною умовою успішної господарської діяльності підприємств є ефективне вкладення капіталу. Головним принципом прийняття інвестиційних рішень має бути “найменші витрати – найбільша користь”, тобто критерієм ефективності інвестиційних рішень є мінімальні витрати ресурсів на виробництво продукції при найвищому рівні задоволення потреб людей. Помилка при прийнятті інвестиційних рішень може привести не тільки до втрати прибутку від реалізації проекту, а можливо й до втрати всього інвестованого капіталу. Тому прийняття підприємством рішення про інвестування потребує його детального обґрунтування. Інвестиційні проекти, як проекти вкладання коштів в довгострокові реальні активи, передбачають великі початкові витрати, які впливають на прибутковість власників капіталу на протязі достатньо тривалого періоду часу. Інвестиційні проекти частково чи повністю незворотні. Так, якщо невдало сформований портфель цінних паперів можна відносно хворобливо переробити, то змінити рішення по прийнятих інвестиційних проектах в більшості випадків неможливо. В ряді випадків невдалі інвестиційні рішення можуть привести до банкрутства. Інвестиційні проекти нерідко взаємопов’зані, здійснення одного проекту розширює інвестиційні можливості підприємства по іншим проектам.

Інвестиційний проект визначає мету, якої прагне досягти підприємство, стратегію інвестиційної діяльності в поєднанні з термінами досягнення мети. Ретельне обгрунтування інвестиційного проекту створює у майбутніх та потенційних інвесторів впевненість у надійності своїх інвестицій, а керівництву підприємства дає повну картину становища підприємства. Інвестиційні проекти залежно від їх цільової спрямованості поділяють на тактичні (пов’язані зі збільшенням обсягів виготовлення продукції, підвищенням якості, модернізацією обладнання) та стратегічні (проекти, що передбачають зміну форми власності або кардинальну зміну характеру виробництва). Як зазначає Теплова Т.В., в світовій практиці інвестиційні проекти розрізняють за характером змін в діяльність підприємства [112,. 331]: – заміна основних засобів з метою підтримки діяльності (заміна фізично зношеного обладнання; заміна морально застарілого обладания з метою зменшення виробничих витрат); – додаткове придбання основних засобів для розширення діяльності (випуск нової продукції, розширення ринків збуту, злиття з іншим підприємством чи його купівля); – неприбуткові вкладення в очистні і споруди, екологічні установки, будівництво офісів та представництв, житла та ін. Віддача по таких інвестиційних проектах буде виражатися в зниженні витрат (штрафи за забруднення), розширення інвестиційних можливостей, економії по залученню спеціалістів. У сучасній практиці розвинених країн вся багатоманітність проектів класифікується за різними типами та ознаками : Залежно від обсягу інвестування проекти поділяють на дрібні, середні, великі. Вартість дрібних проектів, як правило, складає не більше 300 тис. дол. США., середніх – від 300 тис. до 2 млн. дол., та великих – вартістю понад 2 млн. 2. Залежно від терміну реалізації поділяють на короткострокові (до одного року), середньострокові (1-2 роки) та довгострокові (3 – 5 років). 3. Залежно від цільової спрямованості поділяють на проекти розвитку (спрямовані на реалізацію стратегічних цілей підприємства, пов’язаних із зростанням обсягу операційної діяльності, її диверсифікацію) та проекти санації (спрямовані на структурну перебудову підприємства, з тим, щоб зберегти його як самостійну одиницю зі статусом юридичної особи). 4. Залежно від схеми фінансування, що передбачається поділяють : – інвестиційні проекти, що фінансуються за рахунок внутрішніх джерел підприємства; – проекти, що фінансуються за рахунок акціонування; – проекти, що фінансуються за рахунок позикових джерел; – інвестиційні проекти зі змішаними формами фінансування. Коли йде мова про оцінку ефективності реальних інвестицій, необхідно усвідомлювати сутність використання в економічних розрахунках терміну ефективність інвестиційного проекту.

Ефективність характеризує кількісне співвідношення абсолютних показників кінцевого результату і безпосередньо витрат на його здійснення. Ефективність інвестиційного проекту відображає відповідність проекту цілям та інтересам його учасників. Проте, ефективність інвестиційного проекту включає не тільки класичну інтерпретацію відношення результату до витрат, оскільки проект впливає як на внутрішнє середовище підприємства, так і на зовнішнє, тобто на територію, галузь чи регіон у цілому. Тому ефективність необхідно розглядати як суму можливих наслідків впровадження проектних пропозицій, що можуть виникнути в обох середовищах. – зіставлення інвестиційних цілей із загальною стратегією підприємства (заданий рівень прибутковості інвестиційного заходу, збільшення щорічних обсягів реалізації та частки контрольованого підприємством ринку певного виду продукції, підтримання репутації підприємства серед споживачів, зростання продуктивності праці на підприємстві, виробництво нового виду продукції; – дослідження інвестиційного проекту на кожному етапі життєвого циклу (передінвестиційному, інвестиційному та експлуатаційному); – прогнозування чистого грошового потоку від інвестиційного проекту; – дотримання альтернативності при виборі інвестиційного проекту (зіставлення декількох проектів та вибір найефективнішого із них); – врахування фактора часу; – врахування фактора ризику; – врахування потреби в оборотному капіталі для знову створюваного підприємства. Суть, основні ознаки ринку, класифікація. Ринок як один із інститутів товарного виробництва існує майже 7 тисяч років. Перші спроби дати його наукове визначення були зроблені менше двох століть тому. Навіть у працях представників класичної школи політичної економії.Сміта і.Рікардо термін „ринок” не набув чіткого політ-економічного визначення, оскільки його відносили до зовнішніх, поверхових явищ ринкової економіки, а тому він використовувався передусім для характеристики ринкового попиту. Спочатку домінувало побутове розуміння поняття „ринок” як синоніма терміна „базар” – певної ринкової площі, на якій велась роздрібна торгівля. (Таке побутове спрощене трактування збереглося в працях окремих сучасних економістів.) З ХІІ у містах відбуваються численні регулярні ярмарки. Замість „ринок” усе частіше застосовують термін „район торгівлі”.

Саме тому французький економіст Антуан-Огюстен Курно (1801 – 1877) першим у науковій літературі визначення поняття „ринок” починає з терміна „район” []. Ринок, на його думку, це „. будь-який район, у якому відносини покупців і продавців настільки вільні, що ціни на ті самі товари мають тенденцію легко і швидко вимірюватися”. Позитивним у цьому визначенні є характеристика ринку через відносини його суб’єктів[11]. Цей аспект визначення відтворювався у працях західних економістів і надалі. Так,.Маршалл розглядав ринок як будь-яку групу людей, які вступають у тісні ділові відносини і укладають великі угоди щодо будь-якого товару. Англійський економіст.Маршалл стверджував, що „чим досконалішим є ринок, тим сильнішою є тенденція у всіх його пунктах у той самий момент платити за той самий предмет однакову ціну. ”. Проте у його визначенні, як і у дефініції Курно, відсутня чітка класифікація самих відносин: Курно називає їх просто відносинами, Маршалл – цільовими. Водночас визначення Курно є досконалішим, оскільки в ньому акцентуються саме відносини, а у Маршалла – групи людей. Такий самий недолік властивий трактуванню ринку як сукупності покупців. К.Макконнелл і.Брю у підручнику „Економікс” розглядають ринок як „інститут або механізм, який зводить разом покупців (представників попиту і продавців (постачальників) окремих товарів і послугАмериканський економіст П.Хейне стверджує, що ринок – „це просто набір взаємозв’язків, або конкурентних торгівУ обох дефініціях упущено таку важливу властивість ринку, як відносини між людьми і сутнісні ознаки цього інституту [6]. Близьке до цього визначення дав Л.Тейлор та інші західні вчені. Спільним для наведених визначень є те, що вони тлумачать предмет економічної науки, не акцентуючи на вивченні виробничих, або економічних, відносин. Крім того, у перших двох визначеннях звернено увагу на тенденції до вирівнювання цін, отже, названо важливу функцію ринку. У сучасній політичній економії, відповідно до предмета цієї науки, у визначенні сутності ринка відповідною є система або певна сукупність економічних відносин, робиться спроба пов’язати його з певними функціями. Виняток із цього правила – твердження російського вченого Ю.Осипова, що ринок є суспільством підприємців як цілісної само організованої системи, яка виконує функцію соціального організатора суспільного виробництва і здійснює мікро господарювання. Однак у наведених визначеннях не враховано принцип історизму, тому вони більше відповідають реаліям минулих століть, ніж сьогоденню. Врахування цього принципу передбачає передусім визначення основних суб`єктів сучасного ринку. Дещо по-іншому ринок як економічну категорію трактують українські вчені. Так, на думку Г.Климка визначення „самодостатній ринок, автоматично діючий механізм, що саморегулюється” охарактеризоване як абстракція, яка певною мірою відображає реалії ХІХ На відміну від цього „сучасний ринок – це один з феноменів, що обслуговує складну систему господарювання, в якій тісно взаємодіють різні закономірності, численні регулюючі інститути (насамперед державні) і масова свідомість”Задоя та Ю.Петруня визначають ринок як „спосіб взаємодії економічних суб’єктів, що базується на ціновій системі і конкуренціїІнші українські вчені розглядають ринок як цілісну систему „економічних відносин і зв’язків між покупцями і продавцями, що будуються на основі ринкових цінСучасний ринок – регульована система економічних (техніко-економічних, організаційно-економічних та економічної власності) відносин між суб’єктами різних типів і форм власності і господарювання, в межах окремих країн і світового господарства з приводу купівлі товарів і послуг згідно з законами товарного виробництва. Таке визначення може бути конструктивним з погляду економічної теорії, але воно недостатнє для характеристики політико-економічного аспекту ринку, тобто з боку відносин економічної власності. Говорячи про ознаки ринку, треба сказати, що, по-перше, сучасний ринок є ринком покупців. Такий стан ринку визначає пріоритет покупців по відношенню до продавців. В такій ситуації підприємець може досягти збільшення своїх доходів лише тоді, коли він поставить на ринок продукцію високої якості за доступними цінами.

Тому ринок покупців виступає як стимул для постійного відтворення ділових відносин. Тобто, він примушує підприємців шукати джерела своїх прибутків у першу чергу у сфері виробництва, а не у сфері купівлі-продажу[5]. Другою обов’язковою ознакою сучасного ринку є його конкурентний характер. Це означає, що в системі підприємства кожний суб’єкт виступає як конкуруюча сторона по відношенню до всіх інших суб’єктів. Можливість конкурентних відносин між учасниками ринку закладена в їх економічній самостійності (суверенітеті), базою якої є право розпоряджатися об’єктами ринкових відносин. Неминучість конкуренції між підприємцями на сучасному ринку породжується пріоритетом покупців над продавцями. Третя ознака сучасного ринку – стабілізація відносин між суб’єктами ринку на основі інтеграції. Сучасний ринок – це арена суперництва підприємців та інших суверенних суб’єктів економіки, кожному з яких повинен бути гарантований його суверенітет і збереження конкурентоспроможності. А це можливо лише при умові протидії монополізації економіки й широкої інтеграції конкуруючих суб’єктів ринкових відносин [20]. Класифікація ринків на системно-структурній основі з урахуванням принципу субординації (підпорядкованості) в економічній літературі відсутня. Але саме такий підхід дає змогу виокремити основну підсистему економічних відносин власності і основний об’єкт ринку та логічно і послідовно класифікувати ринки. Наступним за значенням в економічній системі капіталізму з погляду відносин безпосереднього виробництва (принцип примату виробництва) є ринок засобів виробництва (ринок капіталу, за класифікацією західних економістів). Але з погляду ємності ринку важливішу роль, ніж ринок засобів виробництва, відіграє ринок товарів і послуг (без урахування ринку робочої сили).

Ринок товарів промислового призначення – сукупність економічних відносин між юридичними і фізичними особами щодо купівлі ними товарів і послуг, які використовуються для виробництва інших товарів і послуг, що відтак продаються або здаються в оренду іншим споживачам. Ринок послуг – це сукупність економічних відносин щодо організації та купівлі-продажу послуг, де послуга – особлива споживча вартість, яка задовольняє певні потреби людини. Наступний за значенням ринок цінних паперів. Його об’єктами є акції, облігації, купони до облігацій, векселі, чеки, депозитні сертифікати, коносаменти, варіанти (складські свідоцтва) та інші. Ринок нерухомості – особливий вид ринку, на якому об’єктом купівлі-продажу чи застави для отримання кредиту є нерухомість. У сучасній економіці до нерухомості відносять землю і все, що знаходиться або під її поверхнею, незалежно від того, створене воно природою чи людською працею. Тобто нерухомістю є всі природні ресурси і створені людьми ресурси [2]. Ринок землі — сукупність економічних відносин з приводу організації та купівлі-продажу землі.

Особливістю функціонування ринку землі є те, що її сукупне пропонування залежить від позаекономічних сил. Ринок інтелектуальної власності (у економічному аспекті) – система економічних відносин між різними господарюючими суб’єктами з приводу організації, використання і купівлі-продажу патентів, ліцензій та інших об’єктів інтелектуальної власності та привласнення на цій основі первинної частки необхідного і додаткового продукту. Ринок інформації (в економічному аспекті) – певна сукупність економічних відносин з приводу збирання, оброблення, систематизації інформації та її продажу кінцевим споживачам, а також привласнення на цій основі максимального продукту. Ринок золота – сукупність економічних відносин з приводу організації та купівлі-продажу золота. Такими відносинами є організаційно-економічні (пов’язані з організацією роботи центрів купівлі-продажу цих товарів, виконуваними ними функціями) та відносини економічної власності (привласнення), що формуються між продавцями і покупцями золота. Наступним критерієм класифікації ринків (за принципом субординації) є генетичний підхід. У процесі еволюції економічної системи капіталізму спочатку існував вільний ринок, який на вищій стадії капіталізму трансформувався у монополізований (в тому числі олігополістичний) та регульований (з боку держави та наднаціональних органів). Поєднання цих ринків у різних співвідношеннях формує змішані типи ринку [20].

Вільний ринок – ринок, на якому відбувається торгівля товарами і послугами багатьох незалежних товаровиробників, жоден з яких не виробляє більшу частину продукції й неспроможний внаслідок цього впливати на рівень цін, а процес ціноутворення здійснюється через механізм вільної конкуренції, взаємодію нерегульованого попиту і пропозиції. Частки виготовленої кожним товаровиробником продукції є такою, що навіть об’єднання трьох-п’яти товаровиробників не дає їм змоги зосередити у своїх руках переважну частину товарів і послуг певного виду. Певною мірою він існує і нині у немонополізованому секторі економіки, зокрема у сфері сільського господарства, роздрібної торгівлі, сфері послуг. Монополізований ринок – ринок, на якому здійснюється купівля-продаж товарів і послуг одного товаровиробника або їх незначної кількості, кожен з яких виробляє частку продукції, яка може впливати на рівень цін. Об’єднання кількох таких товаровиробників дає їм змогу зосередити більшість товарів і послуг у своїх руках і диктувати ціни на ринку. Олігополістичний ринок – економічні відносини між кількома наймогутнішими компаніями в галузі в умовах боротьби за обсяг продажу, частку ринку, рівень цін, впровадження передових досягнень науки й техніки у виробництво тощо з метою привласнення максимального прибутку.

Ринки є олігополістичними, якщо кілька фірм постачають основну частку галузевої продукції і виникає ефект конкуренції між небагатьма. За олігополії фірми великі, порівняно з розміром сукупного ринку, який вони обслуговують, а у випадку великих корпорацій – вони великі не лише відносно, а й абсолютно. Регульований ринок – ринок, регульований і контрольований передусім державою та наднаціональними органами за допомогою адміністративних, правових та економічних заходів [5]. За формами власності виокремлюють приватний (продажем займається одна особа або сім’я), колективний (в тому числі кооперативний), державний, інтегрований (наднаціональний в межах ЄС та інших економічних об’єднань) ринки. За географічними ознаками (просторовим критерієм) ринки поділяють на місцеві (обмежений конкретною місцевістю, що включає в себе певну сукупність населених пунктів), регіональні (ринок окремого територіального підрозділу (області, району) або частини різних територіальних підрозділів, пов’язаних між собою господарськими зв’язками), національні(сукупність соціально-економічних відносин у сфері обміну всередині країни, за посередництвом яких здійснюється реалізація товарів та послуг, обіг капіталу, купівля-продаж робочої сили), міжнародні (світовий) ринок(форма організації економічних відносин купівлі-продажу (відчуження-привласнення) товарів між державами, юридичними і фізичними особами країн світу, що регулюються притаманними товарно-грошовим відносинам економічним законам (законам вартості, попиту, пропозиції, конкуренції тощо), а також міждержавними угодами та наддержавними міжнародними організаціями). Конкретизацією зазначених вище критеріїв класифікації ринку є критерії зрілості (ринок, що формується, нерозвинутий і розвинутий ринки), насиченості (рівноважний ринок, нерівноважний у формі дефіцитного та надлишкового), галузевий (ринок одягу, взуття, автомобілів тощо). За способом організації купівлі-продажу товарів розрізняють : оптовий ринок, роздрібний ринок, ринок закупівель сільськогосподарської продукції. З урахуванням єдності економічного та правового підходів (за рівнем законності) розрізняють легальний (офіційний) та нелегальний (тіньовий), „чорний” ринки. У цій системі економічних відносин виокремлюють також пов’язані з маркетингом та менеджментом організаційно-економічні відносини у сфері обміну. Найдинамічнішим сегментом ринку предметів споживання є ринок послуг. Розглядаючи таку різноманітність видів ринку можна зробити висновок, що ринок – явище багатогранне, і вивчення його в якомусь одному аспекті було б помилковим. Тому необхідним є дослідження усіх ринкових варіацій з метою більш чіткого прогнозування майбутнього стану економіки країни. Економічні: задоволення потреб споживача в продукції; упровадження досягнень НТП; забезпечення конкурентності підприємства; створення необхідного й додаткового продукту. Соціальні: формування колективу; поліпшення умов і змісту праці; удосконалення кваліфікаційного складу працівників; поліпшення житлових умов працівників; культурно-освітня та спортивно-оздоровча робота. Екологічні: вдосконалення технологічних процесів; створення і розвиток екологічної інфраструктури; наукові і технічні вирішення проблем навколишнього середовища і раціонального природокористування[11]. Головна мета фірми — це виробництво продукції, надання послуг, виконання робіт для задоволення потреб ринку чи споживача і одержання завдяки цьому максимально можливого прибутку. Ознаки класифікації ринків. Ринок – це складний механізм, умовна територія на якій здійснюється процес товарообміну. Ринки у маркетингу структурують за основними принципами: Суб’єктивний принцип. Вид ринку: споживачів, виробників, посередників, державних організацій. Принцип товарно-ресурсного наповнення. Вид ринку: продовольчих і непродовольчих товарів, меблів, продуктів харчування. Принцип елементно-технічних зв’язків. Вид ринку: засобів виробництва, предметів споживання, інформації, інвестицій, інновацій. Принцип за типом попиту та пропозиції. Вид ринку: ринок продавця (попит перевищує пропозицію), ринок покупця (пропозиція перевищує попит). Принцип за типом конкуренції. Вид ринку: чиста конкуренція, монополістична конкуренція, чиста монополія, олігополія. Принцип за рівнем регулювання. Вид ринку: вільний ринок, регульований ринок (вертикальне та горизонтальне регулювання).

Еволюція маркетингу вписується в еволюцію розвитку управлінської концепції, що пройшла через наступні стадії: Виробнича концепція стверджує що споживачі будуть доброзичливі до товарів, які широко поширені і доступні за ціною, а отже керівництво повинне зосередити свої зусилля на удосконалюванні виробництва і підвищенні ефективності системи розподілу. Виробники турбувалися головним чином про виробництво і намагалися будь-яким способом продати споживачеві (без вивчення його потреб) товари, у яких він найчастіше не мав потреби. Доля продукції за воротами підприємства, як правило не хвилювала. Продуктова концепція виходить з того, що споживачі прихильні до продукту з найкращими споживчими властивостями, тому організація повинна його безупинно удосконалювати. У випадку використання виробничої та продуктової концепцій, маркетинг відіграє пасивну роль. Він орієнтується на відомі купівельні потреби і на готовність споживачів купити будь-який товар, що вони можуть знайти. Концепція продажу (інтенсифікації комерційних зусиль) що виходить з того, що споживач не буде купувати продукти організації в необхідному обсязі, якщо вона не почне достатніх зусиль з їх просування і продажу. Концепція маркетингу стверджує що запорукою досягнення цілей організації є визначення нестатків і потреб цільових ринків і забезпечення бажаної задоволеності більш ефективними і продуктивними ніж у конкурентів способами. Маркетингові в цій концепції приділяється активна роль. З початку 1980-х років у закордонних країнах усе більше поширення одержують концепція соціально-етичного або соціально-відповідального маркетингу. Вона стверджує, що задачами організації є задоволення потреб споживачів; облік вимог суспільства; одержання прибутку виробником. Соціально-етичний маркетинг враховує вимоги ощадливої витрати ресурсів і захисту навколишнього середовища, вирішує інші проблеми розвитку суспільства в цілому. Виробнича концепція виникла як відповідна реакція на капіталізацію виробництва на рубежі XVIII-XIX Вона стверджує що споживачі будуть доброзичливі до товарів, які широко поширені і доступні за ціною, а отже керівництво повинне зосередити свої зусилля на удосконалюванні виробництва і підвищенні ефективності системи розподілу. застосування концепції удосконалювання виробництва вигідно в двох ситуаціях: перша – коли попит на товар перевищує пропозицію. У цьому випадку керівництву варто зосередитися на вишукуванні способів збільшити виробництво; друга – коли собівартість товару занадто висока та її необхідно знизити, для чого потрібне підвищення продуктивності. Небезпека даної концепції полягає в тому, що підприємство повинне постійно тримати лідерство по витратах тобто при виникненні на ринку сильних конкурентів, необхідно відразу ж знижувати ціни на товари і, отже витрати виробництва. Крім того, переваги покупців можуть змінитися від низьких цін і легкої приступності товарів убік поліпшених і диференційованих по якості товарів. Продуктова концепція одержала широке поширення в середині XIX і на початку XX Вона виходить з того, що споживачі прихильні до продукту з найкращими споживчими властивостями, тому організація повинна його безупинно удосконалювати. Для досягнення успіху даної концепції повинні бути задані такі умови: покупці повинні чітко визначити відмінності в якості, параметрах або властивостях товарів; покупець готовий заплатити за цю відмінність більше, ніж за дешевий товар; відмінності повинні бути досить великими, щоб власний товар виділявся на фоні продукції конкурента і створювалися вище зазначені умови. Небезпека цієї концепції полягає в тому, що виробники, направляючи всі зусилля на удосконалювання якості товару, забувають про задоволення конкретної потреби покупця. В результаті на ринку можуть з’явитися товари-конкуренти, які щонайкраще будуть задовольняти аналогічні потреби. У 30-50-і роки XX одержала розвиток концепція продажу (інтенсифікації комерційних зусиль) що виходить з того, що споживач не буде купувати продукти організації в необхідному обсязі, якщо вона не почне достатніх зусиль з їх просування і продажу. Роль маркетингу вже менш пасивна. Задача маркетингових працівників – організувати процес комерціалізації: знайти ринки для виготовлених товарів, сформувати торговельну мережу, налагодити ефективний збут, рекламу, просування товарів, тобто виявити певний ступінь комерційної агресивності. Концепція може виявитися успішною за умов: фірма спроможна розробити переконливі методи продажу і демонстрації та тим самим розсіяти гальмуючі мотиви покупців; реалізований переважний параметр товару вимагає роз’яснення або зв’язаний з певним ризиком; якщо потрібно виділити або продемонструвати сховані якісні властивості товару. дана концепція небезпечна у випадках: надвиробництва в надії на ефективність збуту; наявності негативної пропаганди з боку громадськості, обумовленої методами продажу фірми; якщо витрати з продаж різко зростають у порівнянні з вартістю товару. Різні покупці купують аналогічну продукцію, керуючись різними причинами. Щоб проаналізувати причини, які впливають на рішення покупців, ринок варто розділити на частини (сегменти) за певною ознакою, тобто провести сегментування. Сегмент ринку – це група споживачів, що однаково реагують на один і той же самий продукт, який пропонується, а також на комплекс маркетингу. Процес сегментації ринків є об’єктивним і неминучим. На відміну від нього сегментування ринків означає суб’єктивну діяльність фахівців у галузі маркетингу з класифікації потенційних споживачів певних товарів і послуг відповідно до якісних особливостей їхніх потреб і попиту. Сегментування ринків дозволяє: виявити потреби ринку; зосередити свою діяльність на конкретній групі покупців; оптимізувати витрати, пов’язані з просуванням і реалізацією продукції.

Головне ж призначення сегментування полягає у виборі цільового ринку (це приваблива для під-ва частина ринку, на якому воно зосереджує свою діяльність). Схема середовища маркетингу: Зовнішнє середовище маркетингу — це суб’єкти, сили і ситуаційні фактори, що впливають на маркетингову діяльність фірми ззовні. Вони не контролюються ані вищим керівництвом фірми, ані її службою маркетингу.

Зовнішнє середовище підрозділяється на середовище прямого і непрямого впливу. Середовище прямого впливу поєднує елементи, що безпосередньо впливають на діяльність фірми і випробують на собі її відповідний вплив. Елементами середовища прямого впливу є: постачальники; конкуренти; споживачі; посередники; державні органи регулювання економіки; контактні аудиторії. Головними в середовищі прямого впливу є споживачі. Конкуренти як суб’єкти зовнішнього середовища задають критерії господарської діяльності фірми, яких варто не тільки досягти, але і перевершити. Постачальники також можуть вплинути на маркетингову діяльність фірми, наприклад, шляхом організації спільної реклами або заходів щодо підтримки збуту. Посередники зв’язують виробника зі споживачами товарів, сприяючи тим самим просуванню продукції по каналах розподілу. Контактні аудиторії звичайно бувають представленими будь-якими організаціями (фірмами), що виявляють інтерес до даної фірми і здатні вплинути на неї. Середовище непрямого впливу до елементів відносяться: економічні (темп ек. росту, інфляції, платоспроможність під-в), технологічні (використання обчислювальної техніки в проектуванні нових товарів), політичні (стан законодавства, політ.

ситуація, ДРЕ), правові, ресурсні (ціни на сировину, стан видобувної промисловості), соціально-культурні (цінності, традиції, відношення до підприємництва) та міжнародні (політика урядів інших країн, можливості проникнення на міжнародні ринки). Внутрішнє середовище маркетингу і зовнішнє середовище прямого впливу утворять мікро середовище маркетингу. Мікро середовище – середовище прямого впливу на підприємство. До нього належать постачальники, посередники, конкуренти, споживачі.

Зовнішнє середовище непрямого впливу є макросередовищем маркетингу. Макросередовище охоплює матеріально-технічні й економічні умови, суспільні відносини та інші чинники, що впливають на діяльність підприємства опосередковано. До них належать демографічні, економічні, політичні та інші чинники, що постійно змінюються і є джерелом постійного занепокоєння для фірми. Фактори мікросередовища, які впливають на поведінку споживачів: постачальники; конкуренти; споживачі; посередники; контактні аудиторії. Головними в мікросередовищі є споживачі. Маркетингова діяльність фірми повинна постійно реагувати на зміни споживчої поведінки і їх причини, враховувати характер, типи і фактори купівельного попиту, спиратися на знання процесу прийняття споживачами рішень про покупки. Тільки в цьому випадку фірма може розраховувати на успіх на ринку. Фактори макро- та мікро середовища, які впливають на поведінку споживачів: економічні (темп ек. I етап. Визначення ознак, на підставі яких ринок розбивається на сегменти. За допомогою ознак сегментування споживачі, які демонструють однакові запити до продукту і купівельну поведінку, групуються воєдино. При виборі ознак сегментування варто зупинитися на тих, котрі дозволяють чітко розрізнити різні запити щодо продукту. IВибір методу і здійснення сегментування ринку. Метод сегментування ринку обирається залежно від характеристик споживачів, їхніх вимог до продукції, від певних ознак і критеріїв сегментації. Найпоширеніші методи сегментування ринку є метод угруповань який полягає в послідовній розбивці сукупності об’єктів за найбільш істотними ознаками та метод багатомірної класифікації за його допомогою сегментування проводиться по комплексу аналізованих ознак одночасно. IIІнтерпретація отриманих сегментів. Складаються профілі отриманих сегментів. Описуються характеристики покупців або їхня поведінка стосовно продукту. IV етап. Оцінка сегментів ринку. Після поділу на окремі сегменти необхідно оцінити ступінь їхньої привабливості і вирішити, на скільки сегментів повинна орієнтуватися фірма. V етап. Вибір сегментів ринку (вибір цільового ринку). Після оцінки привабливості різних сегментів ринку необхідно вибрати цільовий ринок, на який буде орієнтуватися фірма і для якого будуть розроблятися відповідні стратегії. VПозиціонування товару.

Позиціонування товару – це комплекс маркетингових заходів, завдяки яким споживачі ідентифікують даний товар у порівнянні з товарами-конкурентами. Ринкове позиціонування – це розміщення продукту в чіткому, відмінному і бажаному місці у свідомості цільових покупців. Дослідження ринку розробляють комплексний маркетинг, який у світовій практиці дістав назву marketing-mix. marketing-mix – це комплекс практичних заходів впливу на ринок, пристосування діяльності компанії до ринкових ситуацій, швидкого та гнучкого реагування на їх зміни. Комплексний маркетинг охоплює такі напрями політики: товарний, комунікаційний, збутовий, ціновий та кадровий. Головна мета розроблення компанією комплексного маркетингу – забезпечити їй стійкі конкурентні переваги задля завоювання стабільних позицій на ринку. Сутність комплексного маркетингу полягає в оперативному реагуванні на зміни становища на ринку. Діяльність фірми на ринку буде успішною, якщо вона застосовуватиме елементи marketing-mix у комплексі. Елементи комплексу маркетингу: ТОВАР: властивості, параметри, асортимент, розмір, сервіс, упаковка, марочна назва, гарантії. ЦІНА: прейскурантна ціна, знижки, націнки, терміни виплати, умови, кредитування.

РОЗПОДІЛ: канали збуту, форми торгівлі, транспортування, складські запаси. КОМУНІКАЦІЇ: реклама, стимулювання збуту, пропаганда, публік рилейшнз, директ-маркетинг, персональний продаж. Останніми роками перелік складових комплексу маркетингу доповнюються такими елементами, як людський фактор, матеріальне підтвердження товару, процес тощо. Кожен з елементів комплексу маркетингу є формою задоволення потреб споживачів. Споживачеві не байдуже, який товар він купує, за якою ціною, в яких місцях і яким чином налагоджується система спілкування між ним та підприємством. Маркетингові дослідження – це систематичний збір і аналіз даних про проблеми, пов’язані з маркетингом товарів і послуг. Процес проведення маркетингового дослідження: виявлення проблем та формулювання цілей дослідження; відбір джерел, збирання та аналіз вторинної маркетингової інформації – кабінетні дослідження; планування та організація збору первинної інформації – польові дослідження; систематизація та аналіз зібраної інформації; представлення одержаних результатів досліджень. При проведенні маркетингових досліджень використовують два види інформації: вторинну та первинну.

Головними джерелами вторинної інформації, що застосовують при проведенні так званих кабінетних маркетингових досліджень, є внутрішні і зовнішні джерела. Внутрішніми джерелами служать бюджетні звіти, повідомлення торговельного персоналу самої організації, дані маркетингових досліджень, огляди рекламацій споживачів. Зовнішніми джерелами є: дані міжнародних організацій, уряду, офіційної статистики; періодична преса; результати наукових досліджень, проведених спеціалізованими маркетинговими організаціями, зібрані різними іншими організаціями; інформація, отримана з виставок і ярмарків, конференцій і нарад; інформація з Інтернету. Якщо вторинні дані не дають інформації, достатньої для досягнення цілей дослідження, і необхідно зібрати первинні дані, проводять так називані польові маркетингові дослідження. При цьому використовують такі методи збору первинної інформації: спостереження, експеримент, імітація, опитування, панельний метод дослідження. Спостереження являє собою метод збору первинної маркетингової інформації про досліджуваний об’єкт шляхом спостереження за обраними групами людей, діями і ситуаціями. Експеримент являє собою метод збору інформації про поводження досліджуваних об’єктів, що передбачає встановлення дослідниками контролю над усіма факторами, що впливають на функціонування цих об’єктів. Імітація являє собою метод збору даних за допомогою заздалегідь розробленої математичної моделі, що адекватно відтворює поводження об’єкта дослідження. Під опитуванням розуміють метод збору інформації шляхом встановлення контактів з об’єктами дослідження. Панельний метод дослідження припускає багаторазове опитування цікавлячої групи покупців або спостереження за розвитком збуту у певній групі підприємств торгівлі через рівні проміжки часу. Первинна інформація. Переваги: дані збираються відповідно до управлінських рішень, які мають бути прийняті; актуальність і надійність (за умов компетентності дослідників) отриманих даних; методологія проведення дослідження контролюється фірмою. Недоліки: висока ціна; значні витрати часу на проведення дослідження; фірма може виявитися неспроможною зібрати первинні дані (через відсутність фахівців, технічного забезпечення). Вторинна інформація. Переваги: низька ціна; оперативність отримання інформації; дані, які самостійно отримати неможливо.

Недоліки: інформація швидко втрачає актуальність; невідповідність або неповна відповідність рішенням, що приймаються; суперечливість даних, отриманих з різних джерел; не завжди відома надійність інформації. Опитування — метод збору інформації шляхом встановлення контактів з об’єктами дослідження. Існують чотири основних види активного опитування при дослідженні ринку: персональне анкетування; телефонні опитування; розсилання анкет поштою; інтерв’ю за допомогою Інтернет; фокус-група; глибинні інтерв’ю.

До достоїнств цього методу відносяться: практично необмежена галузь застосування; дозволяє одержати дані про поточну і минулу поведінку об’єкта і його намірів у майбутньому; дозволяє одержати інформацію про знання, переваги, переконання, ступені задоволеності клієнтів. До недоліків цього методу належать відносно велика трудомісткість і значні витрати на проведення опитування, а також можливе зниження точності отриманої інформації, обумовлене неправильними або перекрученими відповідями. При відкритому опитуванні опитуваного повідомляють про мету проведення дослідження.

Перевага такого опитування полягає в можливості виключити трактування питань, які не відповідають цілям дослідження. Основним недоліком є прагнення опитуваного в низці випадків уникнути відвертої відповіді і, насамперед, на питання особистого характеру. Сховане опитування дозволяє уникнути відзначеного вище недоліку, підвищити ступінь щирості відповідей, але може призвести до небажаних зсувів у відповідях у зв’язку з неправильним трактуванням опитуваним заданого питання. До достоїнств цього методу відносяться: його простота і, отже відносна дешевизна; виключення перекручувань, викликуваних контактами об’єктів з дослідниками. Основний недолік цього методу полягає в тому, що він не дозволяє однозначно встановити внутрішні мотиви поведінки об’єктів спостереження і процеси прийняття ними рішень і, отже вони можуть бути неправильно витлумачені спостерігачами.

До достоїнств цього методу відносяться: його об’єктивний характер; можливість установлення причинно-наслідкових зв’язків між факторами маркетингу і поводженням досліджуваних об’єктів.

Недоліки такого методу полягають: у труднощах контролювати усі фактори маркетингу в природних умовах; складності відтворення нормального поводження соціально-економічного об’єкта в лабораторних умовах; проведення експерименту сполучене, як правило з набагато великими витратами, чим спостереження, і особливо при необхідності дослідження декількох факторів маркетингу. Достоїнство цього методу полягає в можливості оперативного аналізу безлічі варіантів маркетингових дій і вибору на цій основі найкращого. До недоліків цього методу відноситься, насамперед складність і трудомісткість створення самої моделі. Учасниками маркетингових досліджень є: дослідник, клієнт, інформатор. Основними об’єктами маркетингового дослідження є: дослідження ринку, вивчення фірмової структури ринку, дослідження товарів, дослідження ціни, дослідження руху товарів і продажів, дослідження системи стимулювання підприємства. Залежно від цілей проведення маркетингові дослідження підрозділяються на: фундаментальні (проводяться для з’ясування ринкової ситуації і розробки маркетингової стратегії) і прикладні (є основою прийняття конкретних управлінських рішень). Залежно від ролі в системі маркетингу виділяють такі дослідження: описові маркетингові дослідження забезпечують споживача, організаційні ринки і маркетингове середовище минулими і поточними даними; діагностичні дослідження дозволяють з’ясувати причини проблем, які виникли у фірми, знайти правильні підходи до їх вирішення; прогнозуючі дослідження спрямовані на пошук нових можливостей фірми на ринку і на прогнозування результатів щодо прийнятих маркетингових рішень; розвідувальні дослідження проводяться, коли про об’єкт дослідження немає досить чітких уявлень і дослідник не в змозі висунути яку-небудь гіпотезу; інноваційні дослідження спрямовані на пошук нових способів діяльності і найбільш ефективної організації маркетингу. Товар – це все те що може задовольнити нестачу або потребу та пропонується ринку для того щоб привернути увагу, бути придбаним, використаним або спожитим. Виділяють товари: довготривалого користування; товари короткочасного користування і послуги.

Класифікація товарів широкого вжитку: 1.товари щоденного попиту – ті, які купують часто, без роздумів, без порівнянь з іншими (хліб, газети). При цьому виділяють товари: постійного попиту – їх купують регулярно; імпульсної купівлі – купуються без попереднього планування та пошуку (журнали); для надзвичайних випадків. Такі товари пропонують у багатьох місцях продажу, щоб вони завжди були під рукою. 2.товари попереднього вибору – ті, що планують купити, а при купівлі порівнюють, оцінюють. Продаючи такі товари маркетолог коритується послугами кількох торгових посередників, які надають споживачу необхідну інформацію і допомагають зробити вибір. 3.товари особистого попиту – супертовари (з унікальними характеристиками) за які покупець готовий додатково заплатити. Покупці не порівнюють такі товари між собою – їм доводиться витрачати час лише на те щоб дістатися до дилера який торгує потрібним товаром. 4.товари пасивного попиту – про які покупець або не знає, або знає, та про покупку не задумується (страхування життя, індикатори газу). Вони потребують ретельної реклами.

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

самостійна робота паралельність прямих і площин у просторі

правила безпеки під час проведення дослідів з природознавства у початкових класах

географія 7 клас практикум кобернік гдз