мелодія кави у тональності кардамону читать

читать мелодія у кардамону тональності кави.

Сподівання в кави повністювгім тональності мелодія. «Мелодія кави в тональності сподівання» – це історія Анни та її життя після втрати коханого чоловіка. Образ Анни набуває зрілості та довершеності, лишаючись повнокровним і неймовірно реальним; у цій жінці ми бачимо незламний внутрішній стрижень, глибоку віру в Бога, усвідомлення своїх обов’язків перед родиною, жіночу мудрість і силу, не фізичну, але душевну, духовну, розважливість, поміркованість – і велику жагу щастя. При всій своїй тендітності та жіночності, Анна – незламна, і любов у неї буде лише справжньою. Або не буде взагалі. «Мелодія кави в тональності сподівання» не залишить вас байдужими. Цей роман не забудеться, не зітреться з пам’яті. Гурницька Наталія. О книге «Мелодія кави в тональності сподівання». Анна таки вирвала в долі надію на майбутнє без Адама. Не білий панський будинок з кам’яними колонами, де вона тепер господиня, не поважний статус удови заможного шляхтича, не багатство чи впевненість у завтрашньому дні, а дитину від Адама, яку носить під серцем. Заради цієї дитини могла б жити, бо живуть же якось інші. Слабка жінка. Чи здужає вона вгамувати біль утрати й навчитися жити без Адама, чи зуміє завершити чоловікові справи та допомогти зрадженій у першому коханні кузині, чи відгукнеться її серце на знову. ^ ^ Гурницька Наталія — Мелодія кави в тональності сподівання. скачать книгу быстро. Рейтинг: (0). Автор: Название: Мелодія кави в тональності сподівання. Жанр: Современная проза. Издательский дом: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля». Год издания: 2017. Аннотация: А що, як у чужій, випадково розгаданій таємниці вона вловить ту саму тональність – сподівання дива?… Данная книга недоступна в связи с жалобой правообладателя. Вы можете прочитать ознакомительный фрагмент книги. Гурницька Наталія другие книги автора: Мелодія кави в тональності сподівання. Мелодія кави у тональності кардамону. Поделиться. Нравится. Мелодія кави в тональності сподівання читать онлайн. Не білий панський будинок з камяними колонами, де вона тепер господиня, не поважний статус. Скачать книгу Наталья Гурницкая «Мелодія кави в тональності сподівання» в формате fb2 быстро и без регистрации, а также другие книги Наталья Гурницкая в формате fb2. Чи здужає вона вгамувати біль утрати й навчитися жити без Адама, чи зуміє завершити чоловікові справи та допомогти зрадженій у першому коханні кузині, чи відгукнеться її серце на знову почуту мелодію любові? Мелодія кави в тональності сподівання】в інтернет-магазині Ашан ⭐ АКЦІЇ ТА ЗНИЖКИ ⭐ Кращі ціни ✅ Купуйте на сайті auchan.ua ➤➤➤ Забирайте в магазинах по Києву та України або на Новій Пошті. Немає товарів для порівняння. Скористайтеся пошуком або меню сайту, виберіть і додавайте їх в список порівняння. Список бажань. Щоб додати товар до обраних, будь-ласка, авторизуйтесь на сайті. Наталия Гурницкая, книга Мелодія кави в тональності сподівання – аннотация, рейтинг, вся информация о книге на Альдебаране. Отзывы. Похожие книги. Видео. Переходите и читайте онлайн скачивайте!. А що, як у чужій, випадково розгаданій таємниці вона вловить ту саму тональність – сподівання дива?… В нашей электронной библиотеке вы можете скачать книгу «Мелодія кави в тональності сподівання» автора Наталии Гурницкой в формате epub, fb2, rtf, mobi, pdf себе на телефон, андроид, айфон, айпад, а так же читать онлайн и без регистрацииНиже вы можете оставить отзыв о прочитанной или интересующей вас книге»Мелодія кави в тональності сподіванняКнига 2″, Наталія Гурницька у електронній бібліотеці від мобільного оператора «Київстар»Оформлюйте підписку і читайте книги та слухайте аудіокниги онлайн без плати за трафік• Довгоочікуване продовження улюбленої історії • Перший роман авторки 2 роки входив до ТОП-10 найуспішніших книжок сучасної української літератури Чарівна львів’янка і талановита письменниця, Наталія Гурницька своїм дебютним романом «Мелодія кави у тональності кардамону» довела, що ніжний і витончений, як старовинне мереживо, український жіночий роман впевнено випереджає закордонних конкурентів у яскравих обкладинках100 грн.: Книга «Мелодія кави в тональності сподівання»В новому станіАвтор: Наталія ГурницькаОписаниеКнига «Мелодія кави в тональності сподівання»В новому станіАвтор: Наталія ГурницькаОпубликовано с мобильного в 14:42, 16 декабря 2020Просмотры:54Номер объявления: 674696277І сьогодні чарівна мелодія кави, що розповідає історію юної городянки, яка жила і кохала серед кам’яниць і брукованих вулиць міста Лева в середині позаминулого століття, зазвучить зновуУ новій тональності — тональності сподівання… Не можна було випробовувати долю й без кінця кидати їй зухвалі викликиАле ж Анна кохала Адама… Аннотация к книге «Мелодія кави в тональності сподівання»Чи здужає вона вгамувати біль утрати й навчитися жити без Адама, чи зуміє завершити чоловікові справи та допомогти зрадженій у першому коханні кузині, чи відгукнеться її серце на знову почуту мелоМелодія кави в тональності сподіванняНаталія ГурницькаКупитьот 120 рубА що, як у чужій, випадково розгаданій таємниці вона вловить ту саму тональність – сподівання дива?… 0.0Ваша оценка 0.0 Отменить оценкуНаталія ГурницькаАвторВсе персоныГод выхода. Мелодія кави у тональності кардамону Текст. Драматична історія забороненого кохання юної дівчини до набагато старшого за неї одруженого польського шляхтича, яка розгортається в атмосфері Львова XIX сторіччя! Що це – мінлива пристрасть чи справжні почуття? Для неї – це перше кохання, для нього – мабуть, уже й останнє… Чи отримають закохані шанс змінити власну долю, залишитись разом і чи взагалі можливо побудувати щастя, балансуючи на краю прірви та порушуючи всі можливі заборони?… Виявляється, втратити родину — це зовсім не легко. Це як втрата часточки власного життя або спогадів. Коли вислизає з рук, особливо гостро відчуваєш його справжню цінність.

Виявляється, втратити родину — це зовсім не легко. Яка все-таки людина дивна істота — майже ніколи не почувається абсолютно задоволеною тим, що має. Навіть тоді, коли понад усе хотіла саме цього. Здається, найперша небезпека мрій — це те, що вони іноді здіснюються. Здається, кохання — це не лише надрив і спалах чуттєвості та емоцій. Воно ще й у турботі про щоденні потреби близької людини, у спокійному теплі долонь, у мовчазній згоді й розумінні того, що не завжди є гарний настрій та бажання підтримувати розмову. Таке кохання дуже прагматичне й одночасно безкорисливе, без нього складно жити, неможливо існувати, а щоб зберегти — доводиться важко працювати над залагодженням найдрібніших нюансів та щоденно миритися з найважчою із залежностей — залежністю від коханої людини. Тут або спокійно приймаєш неписані правила, або мусиш змиритися з іншим, не менш банальним розвитком подій. Неможливо весь час жити на лезі ножа або на краю безодні. Іноді хочеться перепочити й отримати затишний притулок у безпечному місці, а для відчуття щастя достатньо найбанальніших та найпростіших речей: звичайної розмови, розмірених стосунків, сутінків за вікном, приємного тепла оселі, буденних клопітів і відсутності суперечок з людиною, яку любиш.

Людина завжди беззахисна перед смертю, і неважливо, чи зіштовхується вона з нею вперше-вдруге чи, може, востаннє. Знання та досвід пережитих втрат ніяк не допомагають, лише накладають іще один шар болю на всі попередні. Для неї – це перше кохання, для нього – мабуть, уже й останнє… Чи отримають закохані шанс змінити власну долю, залишитись разом і чи взагалі можливо побудувати щастя, балансуючи на краю прірви та порушуючи всі можливі заборони?… читайте онлайн полную версию книги «Мелодія кави у тональності кардамону» автора Наталія Гурницька на сайте электронной библиотеки MyBook.ru. Скачивайте приложения для iOS или Android и читайте «Мелодія кави у тональності кардамону» где угодно даже без интернета. Отзывы на книгу «Мелодія кави у тональності кардамо. » Перед Вами типовий жіночий сентиментальний та романтичний роман. Не варто обманюватись і чекати чогось більшого. Тут нема історичного тла, надзвичайного психологізму чи сюжетних ліній, окрім любовної.

Може любителі жанру і розгледять цікаві нюанси, та мене ця історія не зачепила. Чогось було забагато, чогось замало, не вийшло золотої середини. Автор навмисне від початку ставить героїв у обставини, настільки здавалося б непереборні, що вони виглядають штучними.

Та найголовніше дуже багато було обіцяно, що виявилось мильною бульбашкою. От мав бути Львів у всій своїй красі, а гг здебільшого грає у хованки, а не знайомиться з ним. Та і звичайного життя позаминулого століття, його ритму, тут забракло, при тому що спроби відтворити те, поміж переживань, явно були. А голос Епохи заглушила Мелодія роману: не галицька говірка, а рафінована сучасна літературна мова, навіть не мова Франка та Стефаника, от що заставляє мене сказати «Не вірю.» І попри все, якщо не сподіватись на щось більше, то книга для одного щемливого вечора досить хороша. Пред Вами типичный женский сентиментальный и романтический роман.

Не стоит обманываться и ждать чего-то большего. Здесь нет исторического фона, удивительного психологизма или сюжетных линий, кроме любовной. Может любители жанра и разглядят интересные нюансы, но меня эта история не задела. Кое чего было много, чего то не хватило, не получилась золотая середина. Автор намеренно, с самого начала, ставит героев в обстоятельства, столь казалось бы непреодолимые, что они выглядят искусственными. Но самое главное очень много было обещано, что оказалось мыльным пузырем. Вот должен быть Львов во всей своей красе, а гг в основном играет в прятки, а не знакомится с ним. Да и обычной жизни позапрошлого века, его ритма, здесь не хватило, при том что попытки воспроизвести его, между переживаний, явно были. А голос Эпохи заглушила Мелодия романа: не галичский диалект, а рафинированный современный литературный язык, даже не язык Франко или Стефаныка, вот что заставляет меня сказать «Не верю». И несмотря на все, если не надеяться на что-то больше, то книга для одного щемящего вечера достаточно хорошая. Дивовижна книга. Неймовірно красива мова й надзвичайно зворушлива історія кохання. Він і вона страшенно різні. Різний соціальний статус. Величезна різниця у віці. Він — одружений, заможний, батько 2 дітей. Вона — бідна дівчинка, яка з милості живе у родичів. Але є пристрасть, кохання, відданість. А звідси — банально — брехня і зрада. Й усе це у місті, що справді пахне кавою. І все це у ХІХ столітті, коли вимоги пристойності були не до порівняння суворішими. Осуд, зневага, несприйняття, дорослішання й еволюція почуттів — усе це оживає перед читачем. Автор так проникливо й тонко змальовує переживання героїв, що зі сторінок для мене лунала музика.

Фортепіано й скрипка. Браво, пані Гурницька! Удивительная книга. Поразительно красивый язык и изумительно трогательная история любви. Он и она безумно разные. Разный социальный статус.

Огромная разница в возрасте. Он — женат, богат, отец 2 детей. Она — бедная девочка, которая из милости живет у родственников. Но есть страсть, любовь, преданность. А отсюда — банально — ложь и предательство. И все это в городе, который действительно пахнет кофе. И все это в ХІХ веке, когда требования приличия были несравнимо строже. Осуждение, презрение, неприятие, взросление и эволюция чувств — все это оживает перед читателем. Автор так так проникновенно и тонко изображает переживания героев, что со страниц для меня звучала музыка.

Фортепиано и скрипка. Браво, госпожа Гурницкая! Текст книги «Мелодія кави у тональності кардамону» Автор книги: Наталія Гурницька. Жанр: Современная зарубежная литература, Современная проза. Наталія Гурницька Мелодія кави у тональності кардамону Історія забороненого кохання. Передмова. Доля чи життя мають особливу властивість. Час від часу вони дарують знакові знайомства. Це може бути незвичайна людина або цікава книжка.

У моєму випадку обидва явища об’єдналися, бо спочатку було віртуальне знайомство з пані Наталією Гурницькою, а вже потім із її романом, завдяки якому кілька вечорів набули стійкого присмаку кави та кохання. «Мелодія кави у тональності кардамону» – книжка з тієї «полички» української літератури, за якою я, певне, встигла скучити. Тривалий час хотілося прочитати щось суто жіноче й суто про кохання, але щоб обов’язково «своє». Саме тому я щиро вдячна долі за, можна вважати, «замовлений» подарунок, оскільки осердя книги – драматична історія кохання одруженого польського шляхтича та значно молодшої доньки греко-католицького священика за часів Австро-Угорської імперії середини ХІХ століття.

Мабуть, подібні історії траплялись завжди на всіх континентах. Є він, і є вона, а ще – десятки «ні» між ними. Заборонені почуття, здавалось би, приречені з першого погляду й подиху, без найменшого права на існування, проте вистраждані та вкарбовані в серце. Глибоко. Настільки, що глибше – хіба смерть. Невже з отаким коханням може бути просто? Ні. Звідси й сумніви, вагання, удари долі, містичні випадковості й несподівані відкриття. Драматичність сюжету когось захопить у полон, когось примусить здивуватися, мовляв, надто рідко подібне трапляється в реальності, однак будьте певні, що на вас чекає головний подарунок – дотик до таємниці на ім’я Жінка.

Адже Наталія Гурницька «малює» душу головної героїні зсередини, малює неквапом, без поспіху, ретельно добираючи кольори та відтінки, аби читач помітив найменші порухи і зрештою відчув її геть усю, красиву і схвильовану: то я на таке здатна? Спокійна і красива мова. Мелодія слів, справді, подібна до музики: часом меланхолійно-романтична, часом пристрасна до шалу. Як би не кортіло швидше прочитати роман, він все одно «звучав» так, як звучав. Тому не раджу поспішати, просто насолоджуйтесь, тим паче що на вас чекає ще й подорож у часі. Авторка майстерно описує життя Львова середини ХІХ століття, коли нічого зайвого, а таки почуваєшся часткою тієї доби з усіма її звичаями та законами.

Якби потрібно було передати сутність цієї книжки в кількох словах, то «Мелодія кави у тональності кардамону» – насамперед подорож до жіночого серця. А серце жінки в найголовнішому стале: воно вміє любити, – і байдуже, яке століття на календарі. Присвячується моїй бабці Гелі Ступці, яка була для мене «трохи бабцею, трохи мамою» і не лише виховала у мені любов до мистецтва, книжок і передвоєнного Львова, але й навчила тримати удари долі. Частина перша Увертюра. 1843 рік. Того року літня погода затрималася надовго, а осінь заступила якось непомітно – саме тоді, коли світ довкола почав міняти зелену барву на жовтогарячу та багряну. Майже й не вловимі зміни, бо мереживо з теплих кольорів листя над головою все ще дарувало приємне розслаблення та затишок, а проміння сонця крізь павутину бабиного літа заколисувало і не дозволяло повірити у наближення холодів. А потім, несподівано швидко, настала справжня осінь. Ранки зробилися прохолодними та вогкими, сонце вже не гріло, а лише мляво протискалося промінням крізь сіре, насуплене небо і так само неохоче розсіювало вранішні тумани. За декілька днів листя з дерев цілком пооблітало, розшарпане вітрами та нічними приморозками, а ще за тиждень лежало під парканами та деревами мокрим побляклим непотребом. З дня на день очікували снігу, але замість нього прийшли холодні, набридливі дощі, а східний вітер приніс за собою таку ж пронизливу сирість і мряку. Виходити на вулицю зовсім не хотілося, і Анна вирішила зачекати та поки не розшукувати, де кицька заховала своїх новонароджених кошенят. До обіду стане тепліше і, може, хоч трохи розсіється гидотний туман, який зараз густими молочними клубами осідає на землю, чіпляється за траву, заповзає в кожну щілину і робить довколишні предмети невиразними та сірими, ніби відображеними у брудній дощовій баюрі. А ще до того часу повернеться від похресниці тітка Стефа. Почувши, як у кімнаті заплакав малий, Анна відклала вишивку на стіл.

Сьогодні вночі наймолодший із дітей тітки Стефи знов погано спав. Коли вже той його зубчик нарешті проріжеться? Тітці й без його капризувань угору глянути ніколи, а тут нічні концерти сина. Навіть зараз вона насилу викроїла хвильку часу для того, щоб привітати з уродинами похресницю. За малим доручила приглядати їй. А за ним хіба вгледиш? Тільки нещодавно сам навчився сидіти, а вже не залишиш самого ані на мить. І ніби ж спав іще п’ять хвилин тому! Забігши в кімнату, Анна на порозі призупинилася, оцінила ситуацію й аж тоді, переконавшись, що малий не лише не впав, але й не заподіяв собі жодної іншої шкоди, спокійно підійшла до колиски і витягнула з неї дитину.

Не дивно, що прокинувся – мокрий ледь не по саму шию. – Ну і чого зайчик плаче? Ти ж уже сухенький. Припини! Прийде твоя мама і подумає, ніби я тут не знати що з тобою роблю. А ми ж не хочемо, щоб вона таке думала? Правда ж? Ти ж чемний хлопчик, а не якесь дурне немовля. Для годиться малий іще трохи ображено попхикав, а тоді, ніби й справді вирішивши дослухатися до її слів, затих. Зосереджено глянув перед себе, простягнув руку до її волосся, кілька разів замислено смикнув за пасмо, яке вибилося з коси, і потягнув собі до рота. Усміхнувшись, Анна обережно розтиснула маленьку долоньку, поцілувала хлопчика в ще прим’яту після сну щічку і спробувала зацікавити яскравою жовтою стрічкою, яка випадково опинилася в неї в кишені фартуха. Малий разів зо три махнув стрічкою собі перед носом, тоді, так само зосереджено дивлячись Анні в очі, запхав до рота. Критично оцінивши на смак, скривився, проте не виплюнув. Продовжував з відразою жувати і дивився на Анну так, ніби це вона винна у всіх його немовлячих прикрощах. – Ну, і чого ти тягнеш до рота всіляку гидоту? Зараз підемо на кухню і пошукаємо чогось смачнішого. Ти ж хочеш їстоньки? Так? Заодно подивимось, чи не залізли у шкоду твої сестрички та братики. Передаючи тітці малого, Анна мимоволі уважніше придивилася до неї і перестала усміхатися. Сьогодні тітка Стефа знову була втомленою і невиспаною. А вона ж іще молода, і навіть була б вродливою, якби не занедбала себе. У неї ще й досі гарні, проте вже трохи припухлі від постійного недосипання та втоми очі, правильні риси обличчя і гарна, не цілком зіпсута пологами фігура. А ще вона дуже добра і терпляча. Шкода, що вуйко Павло того не цінує, і тітка майже ніколи не виглядає задоволеною життям, радше вже зараз, у свої двадцять вісім років, спрацьованою і нещасною. Воно й не дивно. У них тут великий будинок, власна пекарня, п’ятеро маленьких дітей і надто багато хатньої роботи. Вуйко мав би взяти когось їм на допомогу, але він жаліє грошей на прислугу. Важко таке зрозуміти. Має пекарню та незлий прибуток від неї, а поводиться так, ніби вони тут заледве кінці з кінцями зводять. – Нічого особливого. Просто наша Мурка десь поділась. Від учорашнього ранку дивно поводилася. Так, ніби місце собі шукала і ніяк не могла знайти, а після обіду зникла і навіть їсти вже не прийшла. Сьогодні її теж не було. – А якщо забрати їх додому? Хіба ж ми куточка на кухні для них не знайдемо? Не можна залишати їх замерзати… Живі ж створіння. Та й діти тішитимуться. Правда? Тітка м’яко усміхнулася. Така вже дитина. Завжди намагається пожаліти всіх і все довкола. Як тільки житиме у тому світі сама?… Геть не пристосована. – Добре, можеш принести Мурку з кошенятами до кухні. Якось їх потім прилаштуємо. Зараз ні в кого з сусідів кошенят немає. І, знаєш що, пошукай її у старій хаті на горищі. Думаю, десь там серед сіна вона й заховала кошенят. Але пам’ятай, щоб під ногами мені тут не крутилися. З готовністю кивнувши, Анна глянула на тітку. Не сумнівалася, що та дозволить принести кошенят додому. Вона взагалі дуже добра і гарно до всіх ставиться. Навіть їй, найстаршій із дівчат, жодної важкої роботи ніколи не дає. Ледь не все робить сама. Каже, що Анна ще надто мала для тяжкої праці. А яка вона мала, якщо незабаром їй виповниться тринадцять років і всі старі сукні вже закороткі, а черевички, привезені ще зі Львова, тиснуть? До Різдва тітка обіцяла пошити їй дві нові сукні, а вчора на Ринковій площі купила черевички на високих підборах. Давно просила саме такі. Набридло, що через маленький зріст усі думають, ніби вона ще дитина.

Навіть дівчата-однолітки неохоче приймають її до свого товариства, а що казати про старших дівчат – ті взагалі не мають її за людину і відсилають бавитися з ляльками. Тітка, щоправда, сміється і каже, що нічого поганого в тому нема. Колись потім таке сприйматиметься як перевага. Такою була і їхня з Андрієм покійна мама, теж маленькою на зріст, не виглядала на свій вік, але мала виразні риси обличчя, гарні очі, густе волосся і тоненьку талію. А ще тітка каже, що Анна подібна на маму і тому теж незабаром стане такою ж вродливою, як мама. Можливо, так колись і буде, але зараз дівчина, хоч убий, не бачила в собі нічого особливого. Маленький ніс, акуратні губи, карі очі, непокірне темно-русяве волосся, яке вона заплітає у дві довгі, важкі коси, і жодного натяку на округлі жіночні форми. А ще ця її невпевненість у собі, безліч страхів, недобрих передчуттів і постійне очікування чогось лихого. Іноді її й саму це лякає. Здається, переживши смерть мами, втратила відчуття захищеності від нещасть і тепер ніяк не може віднайти його в собі. Вона накинула на плечі шаль, дістала з-під лави кошик і вийшла у сіни. Тепер – якомога швидше віднайти кошенят, бо до ночі стане зовсім холодно і кошенята позамерзають.

А Мурка постійно не грітиме їх теплом власного тіла. Мусить колись відійти і щось поїсти. Анна з усієї сили штовхнула двері, тоді потягнула засувку до себе та вгору – марно. Та не посунулася ані на дюйм. Застрягла чогось. Вона ще раз, уже дужче, смикнула за двері. Ні, бракує сили. Потягнула двома руками. Потім ще раз… Урешті засувка з брязкотом відсунулася, спружинила та прищемила Анні мізинець. – От… зараза! – притулила палець до рота і завмерла, перечікуючи, доки біль притихне, тоді витягнула палець із рота і почала уважно його вивчати. Добре, що хоч кров не тече – не доведеться перев’язувати та відволікатися на таку дурницю. Анна ще раз, уже уважніше, глянула на руку. А що, власне, тут доброго? Анічогісінько ж. Важкої роботи їй не дають, у пекарні вона не працює, а руки все одно понищені. Великий палець у кількох місцях порізала, долоню попекла, а тепер ще й мізинець прищемила. З такими руками й не підступишся до фортепіано. Пальці втратили потрібну рухливість і не слухатимуться її так, як раніше. Анна тихенько зітхнула й опустила руку. Колись мама привчила її до щоденної гри на фортепіано, але за рік вона не лише не грала обов’язкові вправи, але й близько не підходила до інструмента. Мами вже рік немає, а в помешканні маминої сестри нема фортепіано. Добре, що вони з братом взагалі мають де мешкати. Після смерті мами не знати де б опинилися, якби не тітка Стефа. З близької родини в них із Андрієм майже нікого не залишилося. Ані дідусів, ані бабусь. Навіть тато помер, коли вона була ще зовсім маленькою. Був священиком в одному з сіл поблизу Львова, проте нічого з того життя Анна не пам’ятала. Не надто чітко пам’ятав тата навіть Андрій. На той час йому виповнилося шість років, і спогади, які залишилися відтоді, були дуже невиразними. Анна намагалася уявити тата як живу, близьку для себе людину, проте не могла, а тому поступово створила в уяві якийсь ідеальний образ і не змогла наділити його жодною індивідуальною рисою. Батько так і залишився для неї людиною з чужих оповідей. Більше вимріяла його собі, аніж знала, яким він був насправді. Коли батька не стало, мама розпродала з плебанії[1] 1 Плебанія – садиба священика (Тут і далі приміт. авт.). [Закрыть] все, що могла, – реманент, бричку, коней, зайві меблі, а потім продала і ті декілька моргів поля, які їм належали, покинула насиджене місце та перебралася жити до Львова. Пенсія по чоловікові була невеликою, проте дозволяла не лише триматися за межею злиднів, але й винаймати пристойне помешкання.

Незабаром по тому мама отримала свою частку спадку по дідусеві та купила власний будиночок по вулиці Святої Анни.[2] 2 Вул. Святої Анни – район церкви Св.

Анни. В ХІХ ст. забудова переважно дерев’яна, мешкали в основному українці. [Закрыть] Будинок був доволі маленьким та занедбаним, проте його оточував великий сад і шматок землі під грядки. Улітку та восени в садку визрівали яблука, сливки і грушки, цвіла на кущах рожа, червоніла малина, а гілки кущів вгиналися від аґрусу, смородини та порічок. Мама з усього того варила конфітюри, пекла струдлі, рогалики та тістечка, а на зиму запасала власну сушку на узвар. Звичне життя, простий побут і прогнозований завтрашній день – без значних потрясінь, карколомних подій і надзвичайних пригод, проте дуже комфортний та по-домашньому затишний світ. Світ, у якому не лише приємно жити, але який дає відчуття захищеності та впевненості у завтрашньому дні. Відколи Анна себе пам’ятала – любила бавитися в тому садку. Андрій, щоправда, цілими днями гасав десь із сусідськими хлопцями, а вона залишалася вдома сама, проте ніколи не нудьгувала і не почувалася самотньою. Гойдалася на гойдалці, тягала по руках кошенят, віднаходила серед трав і моху жуків, метеликів та жаб, з квітів і листочків робила ляльок та кумедних тваринок, а з патичків і дощечок – іграшкові меблі для них. У проміжках між усіма цими вкрай поважними справами якимось дивом встигала вибудувати поміж дерев халабуду зі старих накриттів. Сховавшись у такій халабуді, могла годинами читати книжки, малювати у маленькому альбомі з тисненням на палітурці, шити для ляльок сукенки, вигадувати безліч цікавих історій, мріяти, будувати плани на майбутнє, а ввечері мама з подивом віднаходила у її схованці не лише свої баняки, ложки, подушки і тарілки, але й млинок для кави, парасолю, коробку з нитками або й щось зовсім неймовірне – старе забуте залізяччя чи поламані й цілком непридатні для вжитку речі з горища. Навіщо дитині все це на подвір’ї, мама не розуміла, а тому сварила доньку за розгардіяш, який та створювала довкола себе, проте зазвичай Анні все це сходило з рук. За день Андрій виробляв стільки чудасій, що мамі заледве вистачало сили на те, щоб упоратися з ним, а на дрібні збитки доньки у неї не залишалося часу. Мама пришивала відірвані сином у бійках ґудзики, зашивала подертий на парканах та деревах одяг, несла лагодити вичовгані на кризі чи понищені десь на Гицлівській[3] 3 Гицлівська гора – Гора Страчення. Навпроти теперішнього Краківського базару. До середини ХІХ ст. тут відбувалися страти злочинців. Поряд стояли будинки, де мешкав міський кат, а потім гицлі. [Закрыть] або й на Кортумовій[4] 4 Кортумова гора – гора над північними околицями міста (374 м). Спочатку на цій околиці був фільварок із садом та залишки козацьких окопів, а в середині ХІХ ст. австрійським військом побудовано шанці та стрілецькі фоси. Район вул. Клепарівської і Ветеранів. [Закрыть] горах черевики і терпляче вислуховувала нарікання сусідів на його вкрай паскудне поводження. Іноді на Андрія скаржилися навіть незнайомі люди. Таке траплялося тоді, коли хлопець не лише робив їм якусь шкоду, але й не встигав вчасно втекти. Мало не щотижня братові добряче перепадало від мами, проте він не робив собі з того великої проблеми і вже по декількох днях більш-менш пристойного поводження брався за старе. Сусіди казали, що то росте не дитина, а розбійник, і з часом настільки звикли до його витівок, що скаржилися на Андрія лише для годиться. Для годиться мама сварила його, а він для годиться виправдовувався перед нею. Обіцяв поводитися чемно, проте виходив надвір і відразу забував про свої обіцянки. На щастя, у душі Андрій не був злою дитиною, а тому мама не втрачала надію на те, що він виправиться. Коли син трохи підріс, вона відшукала потрібні зв’язки та віддала його на навчання у другу домініканську гімназію. Гімназія вважалася найкращою у Львові, і вже незабаром Андрій почав виправлятися. На серйозні збитки у нього не залишалося часу та сил, а з дрібними мама якось давала собі раду сама. По декількох місяцях навчання він уже навіть у нижній гімназії став доволі здібним гімназистом. Дивлячись на нього, Анна мимоволі дивувалася, як сумлінно ставиться він до своїх обов’язків. Не була певна, що теж зуміла б так добре вчитися. Зрештою, була дівчинкою, а тому, отримавши початкову освіту, сиділа вдома. Багато читала, малювала, вишивала, шила і вчилася у мами вести хатнє господарство. Найдужче любила, коли мама брала її на прогулянку середмістям. Завжди віднаходила у тих мандрівках щось для себе цікаве.

Коли була зовсім маленькою, їй здавалося, ніби поверхові кам’яниці впираються у самісіньке небо, консолі нагадують казкових створінь, а кам’яні леви та статуї на фасадах поводяться, як живі істоти: суворо дивляться на неї згори і, якщо вона чинитиме нечемно, спустяться до неї та сваритимуть за неґречну поведінку. Якийсь час насторожено подивлялася на них, проте незабаром переконалася, що вони не рухаються, а лише байдуже споглядають на неї згори, і перестала боятися. Згодом зрозуміла, що ілюзію реального життя створює сонячне проміння, яке щогодини освітлює будинки по-іншому, проте не розчарувалася, бо нікуди не зникла та особлива краса і загадковість середньовічних будинків Львова. Як гарна музика, кам’яниці львівського середмістя не можуть не подобатися. Дивилася на них старшою і відчувала їх так, ніби вони й справді живі істоти, які не лише мають свою власну долю та життя, але й якимось містичним чином пов’язані з життям та долею людей, котрі в них мешкають. [Закрыть] Мама, щоправда, казала, що від часів її дитинства парк дуже занепав, проте дівчинка не надто цим переймалася – любила його таким, яким бачила зараз, і була ще надто далека від того, щоб замислюватись над неминучістю змін. Тоді їй здавалося, що ніщо не може порушити узвичаєний ритм життя. Прокидаючись вранці, вона бачила на стіні, навпроти ліжка, звичні для ока літографії з друкарні Піллерів,[6] 6 Друкарня Піллерів – видавничо-друкарська фірма середини ХІХ ст. у Львові. [Закрыть] на підвіконні – вазони з квітами, біля дзеркала – свою найгарнішу ляльку і тішилася з того, що життя таке прекрасне. Ляльку мама купила їй у крамниці на теперішній площі Фердинанда,[7] 7 Площа Фердинанда – назва з 1843 року. Тепер пл. Адама Міцкевича.

[Закрыть] і це був чи не найкращий у її житті подарунок. У той день їй виповнилося вісім років, і потай від усіх Анна сподівалася на щось особливе. Наприклад, на велику і дуже гарну ляльку. Саме таку, яку побачила в незнайомої дівчинки на прогулянці в парку Герхта. У тієї, не надто вже й нової ляльки, було біле порцелянове личко, справжнє волосся і розкішна шовкова сукня з мереживом та вишивкою по низу. Відтоді, як Анна побачила цю ляльку вперше, вона користала з кожної слушної і не надто слушної нагоди для того, щоб нагадати про неї мамі, і, врешті, не витримавши, мама купила їй подібну ляльку на уродини. Анна ще й досі пам’ятала, як тішилася нею тоді. За декілька місяців пошила для ляльки безліч сукенок, накидок та капелюшків. Сама підбирала кольори, нитки та фасони, а в довгі зимові вечори оздобила весь її одяг мереживом, вишивкою та намистом, проте вже незабаром їй почало бракувати часу на все це. Мама вирішила, що донька братиме уроки гри на фортепіано, а тому не лише уважно слідкувала за її успіхами, але й примушувала по декілька годин на добу вправлятися у грі. Спочатку Анні все це не сподобалося, проте з часом вона не лише звикла до уроків, але й, досягнувши помітних результатів, і сама вже намагалася компонувати музичні фрази. А відтоді, як зрозуміла, що їй це вдається, дедалі сильніше заглиблювалася у світ звуків, почувань та невиразних мрій, ніби поринала у незвідані краї і цілком забувала про реальний час та щоденні клопоти. Буденне життя існувало десь поряд, зовсім близько, на відстані простягненої руки, проте проходило повз неї, тануло в тумані мрій, анітрохи її саму не зачіпаючи. Несподівана хвороба мами трохи налякала, проте спочатку видалася такою, що незабаром минеться. По декількох тижнях лікування вона й справді відступила. Життя увійшло у звичну колію, проте незабаром Анна почала помічати, що мама дедалі частіше нездужає. Періоди відносно доброго самопочуття стають коротшими, а погіршення та незрозумілі напади болю частішають і вже не минають так легко, як раніше. Почалося вишукування знаних лікарів та найнадійніших методів лікування. Вдома поселилася постійна тривога та запахло ліками, але мама все одно почувалася погано. Без змін на краще проминула зима, а потім весна та літо. Осінь прийшла не лише з затяжними львівськими дощами, але й зі змінами на гірше. Безнадія заступила місце непевності, а очікуване одужання перетворилося на нездійсненну мету.

Заощаджені гроші станули, як сніг весною – без жодного сліду. Все пішло на лікування мами. Поступово вони почали відмовлятися від того, до чого звикли з дитинства, та економили на найнеобхіднішому, проте бажаного покращення не було. А якось вранці мама взагалі не підвелася з ліжка. Анна остаточно закинула музику і книжки. Відтепер увесь свій час присвячувала мамі та хатній роботі.

Прала, прасувала, готувала їжу, прибирала у помешканні, доглядала важкохвору. Андрій як міг допомагав їй у тому і вже нікуди, окрім як у гімназію, не ходив. З Жовкви дедалі частіше приїздив чоловік маминої сестри вуйко Павло. Привозив щось із їжі, давав гроші на утримання будинку, на лікування мами і на навчання Андрія, а якось привіз до них старенького лікаря. Той призначив інше лікування, подарував надію, проте його приписи теж не допомогли. З кожним тижнем мама почувалася дедалі гірше, а ще по декількох днях вона майже перестала відповідати на запитання, не захотіла їсти і почала тихо згасати. Тепер Анна не лише сиділа біля хворої не відходячи, але й почала розуміти: все, що у неї залишається, – це ті останні кілька тижнів, коли вона ще може відчувати присутність мами у своєму житті. Що буде потім? Боялася навіть думати про таке. Думки про майбутнє відсікалися теперішнім болем і безнадією днів та годин згасання життя найріднішої людини. На Катерини мами не стало, і з її смертю розбився на дрібні скалки звичний світ та уявлення про нього. Залишилося хіба відчуття абсурдності й абсолютної нереальності того, що сталося. Своїм іще дитячим розумом Анна намагалась осягнути цю трагедію, проте не могла. Мама здавалася такою рідною, близькою і одночасно чужою, нерухомою, далекою, зовсім не такою, як при житті. Обрядові клопоти, чорний одяг, знайомі й цілком чужі обличчя довкола, суєта непотрібних справ, слова співчуття і розмови без сенсу. Зі смертю мами світ мав би завалитися чи принаймні похитнутись, а нічого надзвичайного не відбувалося. Жодного відступу від жорстокої і сотні тисяч разів програної та пережитої кимось іншим трагедії. Трагедії дуже банальної, простої, зрозумілої, але такої, в якій ніхто не може щось змінити або виправити. А потім похорон і повернення в дім, у якому вже нема мами. Є лише відчуття, що вона кудись вийшла, поїхала і незабаром повернеться, прийде, знов буде з ними, а ще розгубленість та нерозуміння того, як їм із братом жити далі. Практичні думки витіснилися болем від втрати рідної людини і здавалися дуже егоїстичними. Спочатку вони з Андрієм навіть поміж себе не обговорювали, як житимуть без опіки та грошей, а потім і не стало потреби це обговорювати. Як умів, вуйко Павло допоміг впоратися з труднощами.

Розрахувався з боргами мами, залагодив майнові та побутові проблеми, продав будинок у Львові й допоміг їм із Андрієм переїхати до нього в Жовкву.

Він навіть зберіг якусь частину спадку по мамі, проте, коли вони з братом спробували подякувати вуйкові за турботу, той не захотів їх слухати, а раз і назавжди заборонив торкатися цієї теми. До життя в родині тітки Стефи та вуйка Павла Анна доволі швидко звикла, а до того, що видалося їй новим чи дивним, пристосувалася.

Їй тут навіть сподобалося. У них четверо маленьких дітей, а Анна, окрім того, що завжди мріяла мати молодшу сестричку або ж братика, була саме в тому віці, коли дівчатка не лише залюбки бавляться з маленькими дітьми, але й ставляться до них із особливою ніжністю та турботою. А ще у круговерті великої родини та дитячих пустощів власне горе не болить так сильно, як на самоті. Тут інше життя, інакші надії і простіші сподівання, а все те, до чого вона звикла з дитинства, залишилося в минулому житті. Напевно, вже назавжди. Анна штовхнула двері, і в обличчя їй сипнув холодними краплями різкий порив вітру. От маєш, – туман розсіявся, а дощ розпочався. Не знати, що гірше. Вона щільніше загорнулась у шаль і ступила крок уперед. Вітер відразу кинув їй під ноги мокре опале листя, неприємно прорвався крізь одяг до тіла, і Анна мимоволі відступила назад, під дашок, упритул до брами. Тоді провела рукою по волоссю, яке розтріпалося від вітру, накинула на голову шаль і вийшла з-під дашка. Нічого – до старої хати лише декілька кроків. Тут і змокнути серйозно не встигнеш. Минаючи калюжі, Анна підійшла до хати, навіть почала лізти вгору по драбині, приставленій до зовнішньої стіни будинку, але почула, як хтось під’їхав до сусіднього подвір’я, і завмерла на півдорозі. З брички виходив незнайомий їй чоловік. Цікаво, хто він такий? Хтось із родини сусіда? Вона повернула голову і придивилася до незнайомця уважніше. Десь вона бачила того пана, але де, коли і за яких обставин, пригадати не могла. Може, ще у Львові? Намагаючись не втратити незнайомця з поля зору, Анна полізла вгору і спробувала роздивитися його краще, проте ненароком зачепилася спідницею за сучок на драбині й ледь не впала. Намагаючись втримати рівновагу, вхопилася руками за перекладину та випустила з рук кошика. Той гепнувся на поскладені при стіні дрова і перекинув металеву миску, яка на них стояла. Почувши брязкіт, незнайомий чоловік озирнувся, проте Анна вдала, ніби нічого довкола себе не помічає: швиденько відвернулася і спробувала відчепити спідницю від сучка. Не надто хитро, однак простіше, аніж витріщатися на незнайомого чоловіка. Невідомо, що він за один і навіщо сюди приїхав. Треба розповісти про нього тітці. Остаточно вирішивши не дивитися на незнайомця, Анна, проте, крізь опущені вії продовжувала потай спостерігати за ним. Виглядає він інакше, аніж вуйко та інші чоловіки з їхньої родини. Можливо, походить зі шляхетного роду або ж провадить інакший спосіб життя. Вона обережно підвела голову і придивилася до нього уважніше. Нічого особливого у його зовнішності немає. Звичайний собі чоловік. Міцної статури, середнього зросту і навіть уже не молодий. У чорному волоссі доволі помітною є сивина, а на обличчі проступають виразні зморшки. Здвигнувши плечима, Анна полізла вниз за кошиком, а коли знов підвела голову, той чоловік зайшов у двір, а його кучер зачинив ворота. Мелодія кави в тональності сподівання. А що, як у чужій, випадково розгаданій таємниці вона вловить ту саму тональність – сподівання дива?… читайте онлайн полную версию книги «Мелодія кави в тональності сподівання» автора Наталія Гурницька на сайте электронной библиотеки MyBook.ru. Скачивайте приложения для iOS или Android и читайте «Мелодія кави в тональності сподівання» где угодно даже без интернета.

Отзывы на книгу «Мелодія кави в тональності сподіва. » Мелодія кави в тональності сподівання — це продовження історій, які починалися в книзі «Мелодія кави у тональності кардамону», про Анну і Адама. вірніше про Анну, і її життя після (вірніше без) Адама. Підписуюся під кожним словом нашої письменниці: Книга чудова, читати другу частину і важко було і цікаво, не дивлячись на те, що це все-таки не самий мій улюблений жанр — любовна історія, але як вона піднесена! «Цей роман торкнеться вашого серця ніжними, мудрими словами, лагідним теплом кохання. Заваріть собі кави, охопіть філіжанку долонями, щоб зігріти їх і своє серце передчуттям дива, а потім сядьте в улюблене крісло і розгорніть цю книгу. » Наталка Шевченко, письменниця. Очень обрадовалась, увидев эту книгу, продолжение истории, которая в свое время меня очень впечатлила. Я совсем не любитель слезливых, романтичных историй, но данную книгу приобрела, купившись на красивое оформление и интригующее название — все, что касается Львова, близко мне. Хоть я и не особо предпочитаю читать литературу на украинском языке, язык свой родной я, конечно, люблю, но будучи русскоязычным человеком, более привычным для меня является литература именно на русском языке. Но здесь совсем другая ситуация, ведь автор сама является украиноязычной и читать данное произведение было просто наслаждением, ощущая кофейный аромат сквозь барабанный звук дождя по Львовской брусчатке. История запретной любви на фоне старого города. На протяжении всего повествования сопереживала, плакала и смеялась вместе с героями.

Естественно, под впечатлением от прочитанного, решилась прочитать и вторую часть, но, если честно, осталась немного разочарована. Автор попыталась нам донести переживания главной героини из-за случившегося в её жизни, действительно трагического события, — смерти мужа, но также как она серьезно пыталась это нам преподать, с такой же степенью нелепости выглядела та попытка адюльтера, которая последовала впоследствии. Грань серьезности смылась до отвращения, которое вызывала эта попытка найти себя как женщину среди мрачных будней траура. Не хватало той серьезности и проникновения, которыми были наполнены события первой части. С одной стороны, вроде как глубокие переживания главной героини с разбитым сердцем и опустошенной душой, и тут на тебе — какая-то, пахнущая пошлостью, попытка адюльтера в беседке. С таким же настроением произведение и заканчивается, на ноте позитива и несерьезности всего происходящего — главное найти в себе женщину и можно жить дальше в ожидании чего-то яркого в своей жизни. Ожидала большего, конечно, но данное произведение подарило несколько уютных, теплых вечеров, наполненных атмосферой города Лева и ароматом кофе среди узких улочек старого города. Произведение вполне оправдало свое название. Наталя Гурницька. Що це — мінлива пристрасть чи справжні почуття? Для неї — це перше кохання, для нього — мабуть, уже й останнє. Чи отримають закохані шанс змінити власну долю, залишитись разом і чи взагалі можливо побудувати щастя, балансуючи на краю прірви та порушуючи всі можливі заборони. Лучшая рецензия на книгу.

Общее впечатление от книги могу описать как «ну такое. «. Во-первых, я не сильно люблю (мягко говоря) любовные романы и практически никогда их не читаю. Скажу сразу, эта книга поприличнее чем классическая розовая чепуха в мягких обложках из серии «в неглижу на пляжу», но все таки, чуда не случилось и книгой я не прониклась. начну с плюсов — книга хорошо оформлена, фотоиллюстрации старого Львова создают при чтении хоть какую-то атмосферу старого города (в тексте этого категорически не хватает, города там нет почти от слова совсем). Ну и язык у автора хороший, легкий. На этом, в принципе все. Теперь перейдем к минусом. Главный и основной — я вообще не поверила в любовь Анны и Адама. С фигов ли они друг друга полюбили до потери пульса? Она подросток, он на 30 лет старше, женат вторым… Подробнее о книге. Назва і мова — це, мабуть, єдине, що сподобалося в цій книзі. Обожнюю каву з кардамоном і обожнюю Львівські кав’ярні. Сам сюжет не давав мені спокою відтоді, як я дізналась про різницю у віці між героями. 30 років! Чому так багато? Це ж ціле життя. А таке палке кохання і такі інтимні сцени, наче обом 16 і кожного разу як вперше. Те, що він одружений, те, що роман таємний, це життєві обставини і таких історій багато. От якби вони були б приблизно одного віку, то і сприймала би книгу зовсім по іншому. Але цю різницю у віці я не змогла прийняти, тому моя оцінка 3) До речі, ще сподобався образ дружини Адама.

1 Она посмотрела на него, он на нее- искра, буря, безумие!!11. Я вроде как культурный человек, поэтому попытаюсь обойтись без матерных слов, но уж поверьте — мне это дается очень трудно. «Роман, который согревает душу.», говорила мне обложка, но честнее было б написать «Роман, который вызывает рвотный рефлекс». Но это для меня, многие наоборот в восторге. Бывают такие периоды, когда меня бьют по голове гормоны, я вспоминаю, что «я ж 18-летняя девчуля». В такие моменты очень хочется почитать чего-нибудь такого «про любофф». Обычно обращаю внимание на Ахерн, Мойес и тому подобных, хоть и не особо их люблю, Мойес так вообще от меня досталось в рецензии на «Девушка, которую ты покинул». Но после творения Гурницкой мне захотелось пасть на колени перед Мойес и просить прощения за свои слова, ибо ее книги шедевральны, по сравнению с «Мелодией. ». Ну… Жахливо примітивний жіночий романчик, нема ні відчуття ні духу епохи, мова осучаснена, про психологію людей авторка теж мало що знає, вчинки героїв часто неадекватні. 4 Книга не о кофе. Купила книгу не читая анотации — очень уж заманчивое название для кофемана. На деле, кофе в книге было ну ооочень мало. Позже посмотрела интервью с автором и оказалось, что она сравнивает любовь с кофе, а то что эта любовь запретная (к женатому мужчине) асоциирует с примесью кардамона. Красивый любовный роман с неожиданным концом.

Не знаю как другим, но я редко читаю любовные романы, поэтому для меня концовка действительно была неожиданной. Автор красивым украинским языком (хоть некоторые слова все равно пришлось гуглить) погружает не только в историю жизни главной героини, но и во Львов 18-го века. Даже если Вы не любите читать любовные романы (как я) — все равно получите удовольствие от истории. 1.5 Мелодия глупости в тональности скуки. Я понимаю, что когда попросила в ТТТ книгу «украинского автора не о политике/войне/голоде», то отсекла процентов 70 всей украинской литературы, поэтому прилетевшему мне любовному роману ни капельки не удивилась — в конце-концов, если он атмосферный, качественный и легко читается, почему бы и нет? Начну с хорошего: книга написана приятным современным литературным языком. Который, правда, совершенно не соответствует заявленной ситуации и эпохе. Обложка симпатичная (задний план, во всяком случае). Аннотация завлекает. Все, хорошее закончилось, настало время предъявлять претензии, коих у меня много и почти все — к любовной линии (а так как в романе кроме нее ничего нет, то и ко всему роману, получается тоже): Дивовижна книга, хоча і перша у авторки. Події розгордаються у Львові в 19 сторіччі. Дівчина Анна — сирота, яка закохується в старшого на 30 років, та ще й одруженого польского шляхтича Адама. Він теж кохає дівчину, та чи зможуть вони пройти через всі перешкоди та заборони і змінити власну долю заради кохання?. Я ніколи не розуміла кохання з різницею в такий великий вік, мені навіть стає трохи бридко, дивлячись на такі пари. І я, чесно кажучи, не вірю в таке кохання. Але книгу прочитати ризикнула. Не скажу, що вона змінила моє ставлення до таких пар — аніскілечки, але в цю історію я повірила і прийняла її. За це дякую автору. Чувственно и эмоционально. Я скептичиски относилась к книге и заинтересовала она меня только из-за названия с кофе и местом действия — старый Львов. Но книга приятно удивила. Типично женская, но очень искренняя. Главная героиня еще совсем молодая девочка, а уже влюбляется во взрослого мужчину. И все кажется безнадежным, но он тоже обращает на нее внимание.

А вот дальше события развиваются активно, иногда даже неожиданно. Эта книга о женщине, о ее внутреннем мире. Мы узнаем не только мысли Анны, но и других женщин. Анна противоречивая девушка, она капризна, то хочет сбежать, то безумно любит. Мы наблюдаем ее взросление, ее попытки быть самостоятельной и сильной. Но Анна не хочет быть сильной, не хочет принимать решения, хочет просто жить и быть счастливой. И это все происходит в 19 веке,… 5 Чарівна симфонія любові. Я — велика прихильниця романтичної літератури. Усі книги цього жанру, які я прочитала, можна вкласти стосом висотою з Пізанську вежу. На відміну від багатьох читачів та письменників, які вважають цей жанр легким, я добре знаю, скільки праці потребує ця позірна легкість. Мене важко чимось здивувати, але книзі «Мелодія кави в тональності кардамону» це…

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

самостійна робота паралельність прямих і площин у просторі

правила безпеки під час проведення дослідів з природознавства у початкових класах

географія 7 клас практикум кобернік гдз