внесок котляревського й шевченка у розвиток української літературної мови.doc реферат

літературної внесок у української розвиток котляревського й мови.doc шевченка реферат.

Значення і світова слава творчості Тараса Шевченка. Шевченко – основоположник нової української літератури. Герой письменника — борець проти самодержавно-поміщицького ладу за щастя народу. Роль Шевченка в розвитку української літературної мови. Вшанування пам’яті та світове значення творчості письменника. Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже. Подобные документы. Велич титанічного подвигу Т. Шевченка як основоположника нової української літературної мови. Аналіз особливостей інтерпретації Шевченка, історичних постатей його творчої спадщини. Здійснення безпомилкових пророцтв Кобзаря. Релігійний світогляд Шевченка. Аналіз творчості Тараса Шевченка як вищого етапу у розвитку української культури. Жіночі образи у творах. Моральне падіння чи моральна велич жінки за поемою «Катерина».

Розповідь про трагічну долю української дівчини, яку знеславив московський офіцер.

Роль творчої спадщини великого Кобзаря в суспільному житті й розвитку української літератури та культури. Аналіз своєрідності і сутності Шевченкового міфотворення. Міфо-аналіз при вивченні творчості Т.Г. Шевченка на уроках української літератури. Життєвий і творчий шлях видатного українського письменника Т.Г. Шевченка. Життя Тараса перед засланням, після арешту і на засланні. Знайомство з. Брюлловим і. Жуковським. Аналіз творчості Шевченка, відображення думок і настроїв українців його часу. Поетичні, прозові та живописні твори. Іван Котляревський як знавець української культури. Біографія та кар’єра, світоглядні позиції письменника.

Аналіз творів «Енеїда», «Наталка-Полтавка», «Москаль-чарівник», їх історичне та художнє значення. Особливості гумору у творах письменника. Мистецька спадщина Тараса Розвиток реалістичного образотворчого мистецтва в Україні. Жанрово-побутові сцени в творчості Його великий внесок в розвиток портрета і пейзажу. Автопортрети Т. Значення мистецької спадщини поета. Роль Т.Г. Шевченка та його творчості у становленні української культури. Т.Г. Шевченко як основоположник нової української літератури і родоначальник її революційно-демократичного напряму.

Художня індивідуальність, тенденції народності й реалізму у творчості поета. Внесок Шевченка у розвиток української літературної мови. Реферат. на тему: «Роль Шевченка та його творчості у становленні української культури» Чи мислима українська культура без славетного імені Тараса Григоровича Шевченка? Чи мислима світова культура без цього видатного українського сина і поета? Звичайно, це питання риторичне. Важко знайти українця, який би не знав хоча б кількох шевченкових рядків. Спробуємо з’ясувати, яку ж роль відіграв Т.Шевченко та його творчість у становленні та збагаченні української культури. Шевченко є основоположником нової української літератури і родоначальником її революційно-демократичного напряму. Саме в його творчості повно розвинулися ті начала, які стали провідними для передових українських письменників другої половини ХІХ — початку ХХ століть. Тенденції народності й реалізму були вже властиві в значній мірі і творчості попередників Шевченко перший в українській літературі виступив як істинно народний поет, твори якого з усією повнотою відбили почуття й думки трудящих мас, їх віковічні визвольні прагнення. Попередники великого поета в українській літературі в своїх творах критикували окремі явища тогочасного життя, як-от: знущання поміщиків з селян, хабарництво чиновників. Шевченко ж виступив як грізний суддя і обличитель усього самодержавно-кріпосницького ладу, як непримиренний ворог поміщиків і царизму. У його творах змальований новий позитивний герой — борець проти самодержавно-поміщицького ладу, борець за щасті народу. шевченко поет література. Творчість великого народного поета внесла в нашу літературу незнане багатство тем і жанрів, прилучила її до кращих досягнень світової літератури. Шляхом Шевченка пішли найвидатніші передові українські письменники наступного часу — Марко Вовчок, Панас Мирний, Іван Франко, Павло Грабовський, Леся Українка та ін. Шевченко відіграв важливу історичну роль у розвитку української літературної мови. Він установив ту структуру української літературної мови, яка збереглась у всьому істотному як основа сучасної мови, тобто розвинув і утвердив певний склад словника і граматичний лад української мови, які стали нормою і зразком для письменників, преси, театру тощо. Попередники Шевченка в українській літературі, починаючи з Котляревського. Використовували в своїх творах живу народну українську мову, а також скарби усної народної творчості, але це використання було ще обмеженим, відповідно до не досить широких тем і літературного стилю цих письменників. Крім того, вони ще не позбулися діалектних, вузькомісцевих елементів. Норми української літературної мови, створені на народній основі, дала поезія Основні мовні джерела великий народний поет черпав із скарбів фольклору і живої розмовної мови. Він відібрав від загальнонародної мови все найбільш істотне і яскраве і розкрив у своїй творчості багатство, гнучкість, красу і милозвучність українського слова. Царизм репресіями прагнув зупинити лавину народної шани й любові до великого сина України, а вийшло навпаки. З 1918 року вшанування пам’яті великого Кобзаря 9 березня стало в нашій країні щорічним і всенародним. Відкрито пам’ятники поетові в Києві, Каневі, Харкові та в інших містах України, могилу великого Тараса оголошено заповідником, ім’я Шевченка присвоєно Київському університетові, театру опери та балету; масовими тиражами видаються його твори, відкрито Державний музей Шевченка, його ім’я присвоєно навчальним закладам і науковим установам, вулицям, бульварам, площам, пароплавам. Починаючи з 1962 року, щорічно присуджуються Державні премії України імені Шевченка в галузі літератури і мистецтва. За цей час почесного звання шевченківського лауреата удостоєні П. Тичина, О. Гончар, П. Загребельний,. Сосюра, М. Бажан, Г.

Тютюнник, Ю. Збанацький, П. Майборода,. Людкевич, О. Кульчицька,. Малишко,.

Касіян, І. Драч, Л. Новиченко,. Павличко, М. Вінграновський,. Стус, Б. Антоненко-Давидович, М. Жулинський, Р. Лубківський та інші митці. За рішенням ЮНЕСКО, ювілеї Шевченка відзначалися в усіх державах світу, в багатьох із них вийшли переклади «Кобзаря». Світове значення творчості. Кожний, хто глибоко вивчає творчість великого сина України, неминуче переконується, що має вона світове значення. Ось кілька висловлювань з цього приводу: «Завдяки Шевченкові скарби української душі повною річкою влилися в загальний потік людської культури» (Луначарський); «Тарас Шевченко не має собі рівних у світовій літературі» (Курелла, Німеччина); «Його геній розрісся, як дерево, простягнувши крону над віками» (Камілар, Румунія); «Поки б’ються серця людей, звучатиме і голос Шевченка» (Хікмет, Туреччина); «Він був найбільш народним поетом з усіх великих поетів світу. Поезія Шевченка була явищем єдиним і неповторним. Немає для неї відповідника в світовій літературі» (Якубець, Польща). Інколи справедливо зауважують, що революційно-демократичних письменників у XIX ст. було не так уже й мало, проте жоден з них не піднявся до таких вершин шани і любові народу, як Шевченко. У своїх творах він випромінював на скривджених всю силу великої любові, цілий океан ніжності, а трагедію сироти чи вдови підносив до рівня світової трагедії. «Кобзар» знаменував собою демократизацію світової літератури, бо з його сторінок чи не вперше заговорили цілі соціальні материки, які залишалися невідомими для елітарної культури — і це було одкровенням. Не дивно, що твори Кобзаря перекладені всіма слов’янськими мовами, а також грузинською, вірменською, казахською, узбецькою, німецькою, англійською французькою, датською, новогрецькою, іспанською, хінді, японською, в’єтнамською, корейською, румунською, італійською, угорською, малайською, бенгальською та багатьма іншими мовами. Про все більшу світову славу великого Кобзаря свідчать пам’ятники, встановлені в різних країнах світу: у Палермо (Канада), Бухаресті, Вашингтоні, Нью-Йорку, Парижі тощо. Творчість Шевченка постає чи не найвидатнішим всеєвропейським і світовим явищем, бо досі, як слушно зауважив Вадим Скуратівський, «вікове горе мас, по суті, не мало своїх літературних уст, не розверзалося ними, не прорізалося своїм художнім голосом». Були окремі літературні спроби, але настільки несміливі й наслідувальні стосовно панівної культури, що ставали панською іграшкою, а не грандіозним мистецьким явищем і національно-соціальним викликом, яким була творчість великого Кобзаря. Саме Шевченко вперше в історії порушив тисячолітню німоту соціальних низів. Тому «Кобзар» і має планетарне значення, саме українським словом вперше заговорили невідомі досі для елітарної культури світи, речником яких став українець, він своєю творчістю демократизував європейську та світову літературу. Шевченко — явище унікальне. Його немає з ким порівняти у письменстві інших народів. Не тому, що він кращий за інших. Йдеться про особливий генотип культури нашої країни. Тарас. Просторо в цьому імені. В ньому вся історія наша, все буття, ява і найпотаємніші сни. Нас просто не існує без нього: Україна — це Шевченко, Шевченко — це Україна. Не знайти такого анатомічного скальпеля, який міг би відділити одне від одного.

Синонімічна пара на всі часи, доки й світу. Уявити себе без Шевченка — все одно, що без неба над головою. Він — вершинна парость родового дерева нашої нації, виразник і хранитель народного духу. Навіть плоть його вознесена на вершину. Іншої такої могили на Україні нема, нема такої могили на всій планеті. Вона — немов козацька вежа, де при наближенні небезпеки запалювали сторожовий вогонь. Вогонь на сторожовій вежі Шевченка не згасає ніколи. Той вогонь — його іменний Глагол. Коли ми необачно віддалялися від нього — більмами бралися наші очі, полуда заступала шлях. Отоді мали те, що мали. Шевченко універсальний. Кажемо: Тарас — і чи є такий українець, який би не знав, про кого йдеться. Росіянин не назве Пушкіна Олександром, англієць Шекспіра — Вільямом, німець не нарече імені Гете чи Шіллера, француз — Гюго. Там інший вимір, там — відчуття дистанції. Шевченко для свідомості українців — не просто література. Він — наш всесвіт. Явище Шевченка — виправдання України перед людством, підтвердження нашої національної повноцінності. Слово, яке не співвідноситься з його Словом,— нічого не варте. До Шевченка треба доростати всім життям. Тарас Шевченко. Це ім’я дорогоцінною перлиною виблискує у золотій скарбниці світової культури. У славній плеяді безсмертних класиків літератури геніальний співець українського народу по праву стоїть в одному ряду з такими титанами думки і слова, як Гомер і Шекспір, Пушкін і Толстой, Гете і Байрон, Шіллер і Гейне, Бальзак і Гюго, Міцкевич і Бернс, Руставелі і Нізамі, чия мистецька спадщина стала надбанням усього передового людства. Тарас Шевченко — символ чесності, правди і безстрашності, великої любові до людини. Вся творчість великого Кобзаря зігріта гарячою любов’ю до Батьківщини, пройнята священною ненавистю до ворогів і гнобителів народу. Його думи, його пісні, його полум’яний гнів, його боротьба за світлу долю трудового люду були думами, піснями, гнівом і боротьбою мільйонів. Поезію Шевченка люблять усі народи. Поет, який віддав усі свої сили боротьбі за визволення рідної України від соціального і національного гніту, виражав прагнення і сподівання всіх народів, всіх прогресивних людей світу. Вже більше ста років пройшло як перестало битися благородне, мужнє серце геніального поета-революціонера Тараса Григоровича Але світлий образ великого Кобзаря — безсмертний, як і сам народ, що породив його. Вічно нетлінна творчість геніального сина України жива подихом життя, биттям гарячого людського серця. Безсмертна могутня сила його таланту, проникливість і глибина його думки, мужність і ніжність його лірики, гострота і пристрасність його слова, мужність і пісенність його віршів, самовіддана любов його до своєї Батьківщини, до свого народу.

Розвиток української мови.

Сучасна українська літературна мова склалася протягом багатьох століть. Вона виникла як окрема самостійна мова з властивими їй оригінальними й глибоко самостійними рисами тільки на певному ступені розвитку слов’янських народів. В епоху родового ладу всі слов’яни говорили однією мовою, що поділялася на племенні діалекти. Цю мову стародавніх слов’ян називають загальнослов’янською. В певних історичних умовах стародавні слов’яни поступово поділились на групи племен, а з відокремленням цих груп почала дробитися їхня колись єдина мова. Східна частина слов’ян, староруська народність, утворила першу східнослов’янську державу — Київську Русь і стала творцем і носієм староруської мови. Сучасних східнослов’янських народів — росіян, українців, білорусів з їх окремими мовами тоді ще не було. Ці часи є лише початком зародження і оформлення російської, української і білоруської східнослов’янських народностей, а також і формування у своїх основних рисах братніх східнослов’янських мов. З того часу минуло понад тисячу років. З територіальних діалектів мови східних слов’ян, в силу певних соціально-історичних умов, розвинулись споріднені мови — російська, українська і білоруська. Отже, українська мова утворилася з того ж самого спільного кореня, що й російська і білоруська мови. Наша мовна традиція сягає докняжих часів, а в період Київської Русі наше слово сягнуло державного творення: було відкрите не лише для близьких сусідів, а й для найвіддаленіших земель, збагачувалось іншими мовами і збагачувало їх. Гідно подиву, що його не задушили княжі міжусобиці, не стяла ворожа шабля, не затоптали в болото кінські копита, що воно не розвіялось у вихорі навальних орд, а залишилось сіллю землі й народу. Ось уже два століття ведеться свідома боротьба за мову в Україні. Протягом цих 73 тисяч днів мало коли світило лагідне сонце і йшли благодатні дощі над нашою мовною нивою. Не завжди були на ній багато трудівників, а ті, що були, не завше працювали ревно. Не дивно, що густо поросла вона бур’янами, що не всі її ділянки зеленіють, що чималими місцями вона не тільки витоптана, але й заасфальтована. Чого тільки не застосували губителі нашої мови! І офіційно забороняли, і оголошували неіснуючою чи придуманою німцями, і вважали діалектом російської чи польської мови, і тримали в мовних гетто, й оцінювали як „хлопську“, „колгоспну“ чи навіть „курдупельну“, і підлаштовували її під іншу мову з метою прискорення її злиття в ім’я світлого майбутнього всього людства, і прославляли її „небувалий розквіт“ завдяки дружнім впливам, — а вона таки живе. „Не вмирає душа наша!“. Цікавим і невирішеним питанням є встановлення часу виникнення української мови. В українських підручниках, довідкових та інших виданнях можна прочитати майже офіційну тезу, що в чотирнадцятому столітті, після падіння Київської Русі, сформувалися три східнослов’янські народності, а отже відповідно і три мови. А до чотирнадцятого століття ці народи нібито користувалися староруською мовою. Але, розглядаючи фольклор, ми говоримо, що багатюща обрядова поезія (щедрівки, веснянки, купальські пісні) виникла ще в дохристиянські „язичеські“ часи, ще до виникнення Київської Русі.

Прочитайте зразки обрядової поезії, і ви переконаєтесь, що вона створена чистісінькою українською мовою. А коли так, то й мова наших пращурів-язичників за тих давніх часів була українська, звичайно, чимось відмінна від сучасної.

Тому, визнаючи слушність і справедливість класичного твердження про Київську Русь як колиску трьох братніх народів – російського, українського та білоруського, слід мати на увазі той незаперечний факт, що жодне з цих трьох немовлят „ніколи не качалося по всій колисці, а кожне мало в ній чітко відведене історією своє місце“, а отже, мало свою мову, відмінну від двох інших певними діалектними особливостями. Отож, українська мова не творилася ні в XIV, ні в XV, ні в XVI, ні у XVII століттях, бо вона і її діалекти вже були створені протягом багатьох попередніх століть. Вона тільки де в чому змінювалась, розвивалась і вдосконалювалась. Вирішальним чинником згуртування українських племен в українську народність було створення першої Української держави з центром у Києві. Настійною потребою в умовах великої держави стало виникнення писемної мови. Живій українській мові не судилося відразу стати писемною. З прийняттям візантійського християнства Україна одержала й готову книжну мову, старогрецьку мову церковних книг. Однак в устах українського духовенства ця мова набрала окремого, українського, забарвлення. Згадаймо найдавнішу збережену пам’ятку української писемності „Слово о полку Ігоревім“, Видно, що автор добре знав і книжний, і народний варіанти мови, бо крізь канву старослов’янської виразно проступають елементи живої народної мови. З другого боку, мова церкви й духовенства впливала також на маси українського народу, які звикали до церковнослов’янських слів і висловів, свідомо й несвідомо вносили в живу мову елементи церковнослов’янської фонетики, морфології і синтаксису. Ледве витримала Україна рух мадярів IХ ст., як вже в X ст. посунула печеніги, в кінці ХІ ст.

почали послаблювати нашу державу своїми набігами половці, а в ХIII ст., залили українську землю кров’ю монголо-татарські орди. Ще не прийшла до себе Україна після татарського лихоліття, а вже в кінці ХV ст., почала нищити її кримська орда. Заслугою України перед історією є те, що вона захистила спокійний розвиток культури Західної Європи, бо об груди її синів розбивалися широкі хвилі кочових племен. Цієї заслуги Європа не оцінила, а найближчі сусіди відразу кинулися на ослаблену безупинними боями Україну, щоб насититися її природними багатствами. Так вчинила Суздальщина з Київською державою, так зробили поляки і мадяри з Галицько-Волинським князівством. Таким чином, український народ жив власним державним життям недовго: вже в ХІV ст. він увійшов до складу чужих держав—Польщі й Литви. У XIV ст.

після загарбання Литвою українських і білоруських земель утворилось Велике Литовське князівство. Однак культурна вищість українців білорусів, що входили до складу Литовської державі, їх чисельна перевага робили з неї властиво Українсько-Білоруську державу з такою ж культурою і урядовою мовою. Українською („руською“) мовою було написано зведення державних законів — „Литовський статут“. Нею ж велося листування, судочинство, літературна творчість. 0сь що записано в „Літовському Статуті“ про мову: »А писар земський маєть по-руську літерами і словы руськими вси листы, выписи и позовы писати, а не иным языком и словы“. У 1569 р. в Любліні був підписаний акт про унію: Польща та Литва стали об’єднаною державою— Річчю Посполитою. Після’укладення унії більша, частина українських земель відійшла до Польщі (Підлящщя, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина). Галичина і Холмщина були під владою Польщі ще з княжих часів. Становище української мови погіршується. Польська шляхта намагається силою прилучити український народ до польської мови. Люблінська унія стала для української шляхти, що до того була носієм української державної думки, містком для переходу в ряди ворогів, що політичне й економічно гнобили український народ. „Для панства, великого, для лакомства нещасного“ українська шляхта відреклася свого народу та спольщилася. Незважаючи на соціальний та націоналний гніт з боку Речі Посполитої, у XVI-XVII ст. розвивається освіта, шириться наука, збагачується культура. Україн стінах Києво-Могилянської академії та братських шкіл українське слово пізнає еллінську і римську філософію і поетику, науку; воно стає демократичним і непоборним, як республіка Запорізька Січ, і прекрасним, як козацьке бароко. На Запорізькій Січі, яка була військовим центром України, всі документи, військові правила, команди, листування в ті часи велися українською мовою, і це підтримувало її громадянський статус. Мандрівник та історик сирієць П.Аленпський, що зустрічався з Богданом Хмельницьким, стверджує: „Не лише козаки, але більшість їх дружин і дочок уміли читати“. В такій ситуації, природно, не вистачає книг. Тому масово виникають друкарні. У другій половині XVII ст. останніх налічувалось в Україні 24. Зазначимо, що у Московському царстві тоді було 2 друкарні. Книги проникають у Московську державу, поширюючи на Московію вплив української культури. З цього приводу академік М.Грушевський писав: „Українській нарід, як порівняти його до московського приміром, — був тоді далеко розумнійший, освіченійший, проворнійший. З України потім ціле столітє надходили на Московщину люде, що там заводили школи, бібліотеки, вчили, писали і друкували. Довгий час усі вищі духовні в Московщині були з українців, бо своїх учених там не було. Довгі часи Московщина жила українською наукою, поки своєї нарешті не розвела, працею та заходами тих же українських учених“. Ситуація почала змінюватися після 1654 р. Взявши головним постулатом сентецію „коли буде багато мов, то піде смута по землі“, московські цензори виправляли книжки українських авторів, уніфікуючи мову на московський зразок. Централізовані утиски посилюються за Петра І, який жорстоко винищував козаків і селян, поглиблював духовний геноцид. В указі від 5 жовтня 1720 р. Петро І узаконив переслідування мовних відмінностей українських видань: „. вновь никаких кроме церковных прежних изданий, не печатать …“. З цього указу почалися законодавчі перепони вільному розвитку української писемності й освіти. Не останню роль у цій ганебній справі відіграла російська православна церква – чи не найбільш дієве знаряддя русифікації. Ось далеко не повний перелік царсько-імперських вироків української мові і культурі у XVIII столітті: · 1769 рік. Указ Синода про вилучення в населення українських букварів та старих українських церковних книг і заміна їх московськими. Український мовознавець та історик М.Костомаров писав: „З того часу Україна мовчала, її народність приречена була на забуття. Ім’я хохол, яке москалі давали козакам за оселедці, стало синонімом дурня. Поетична мова України стали предметом зневаги і глуму. Часто самі малоросіяни червоніли, коли їх вимова виявляла південне походження. Українська історія була або закинена, або представлена спотворено“. Так розпочинається мартиролог української мови: вона стає мовою закріпаченого плебсу – її слово живе у пісні і думі, у фольклорі взагалі.

Україна на довгі роки перетвориться в країну безпросвітної неграмотності. Роздертий. Розшматований народ конатиме в двох тюрмах народів, під скіпетром вінценосних імперій – у цих тюрмах конатиме і його мова. Нормальному розвиткові української літературної мови довгий час перешкоджали утиски й заборони російського царизму. Негативно позначилося на її розвиткові також роз’єднання українських земель між різними державами. Аж до Великої Жовтневої соціалістичної революції, наприклад, українська мова не мала навіть єдиного правопису. Між орфографією, вживаною в східній і західній частині України, існували значні розбіжності.

Та, незважаючи на всі перешкоди, українська мова жила в устах народу, в піснях і думах, оповіданнях і казках, передавалась від покоління до покоління. З кінця XVIII і першої половини XIX століття загальнонародні норми нової української літературної мови починають закріплятися в літературі, а саме: у творах І. П. Котляревського, Є. Гребінки, Л. І. Боровиков-ського та Г. Ф. Квітки-Основ’яненка. Т. Г.

Шевченко підніс українську мову на рівень найрозвиненіших мов світу.

У другій половині XIX і початку XX століття українська літературна мова збагачується й розвивається в творчості таких видатних прогресивних письменників, як Марко Вовчок, І Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І Тобілевич, М. Старицький, І.Я.Франко, П.А.Грабовський, Леся Українка, М.

М.

Коцюбинський,Сте-фаник та ін., друга половина ХХ ст. — О.Вишня, П.Тичина, М.Рильський,.Павличко, Р.Іваничук,.Стус. Українська мова – національне надбання українського суспільства, вона повинна охоронятися та підтримуватися державою. Мовна політика як одна із складових частин державної має бути спрямована на забезпечення оптимального функціонування української мови в усіх сферах життя українського суспільства, їх подальшого розвитку та взаємодії. Українська мова, виконуючи інтеграційну функцію, є важливим чинником зміцнення державності, забезпечення культурного та економічного розвитку нашої країни. Тарас Шевченко був переконаний, що поки жива мова в устах народу, доти живий і народ, що нема насильства більш нестерпного, як те, яке прагне відняти народу спадщину, створену численними поколіннями його предків. Ці Кобзареві думки перегукуються з роздумами визначного педагога.Ушинського: „Відберіть у народу все – і він усе може повернути; але відберіть мову – і він ніколи вже більш не створить її; вимерла мова в устах народу – вимер і народ. Та якщо людська душа здригається перед убивством однієї недовговічної людини, то що ж повинна почувати вона, зазіхаючи на життя багатовікової особистості народу?“. Нашому поколінню випало складне, але почесне завдання — відродження української мови, держави, нації. І виконати його — наш громадянський обов’язок. Внесок Котляревського у розвиток української національної літератури. В історії нашої культури є діячі, які особливо яскраво й багатогранно відобразили в своїй творчості душу народу, його націо­нальну своєрідність, поетичну вдачу. До таких належить Іван Пет­рович Котляревський, класик нової української літератури, видат­ний письменник-реаліст, автор славнозвісної «Енеїди» і «Наталки Полтавки» У важкі часи самодержавства він розкривав духовну велич рідного народу, його мрії, у конкретних художніх образах утілив його віру в краще майбутнє. Відомості про життя Котляревського Котляревський народився 9 вересня І769 р. в Полтаві, в сім’ї дрібного чиновника-канцеляриста. Дитинство майбутнього пи­сьменника проходило в повсякчасних злигоднях. Нерідко доводи­лося вдовольнятися одним шматком хліба й ходити босим, але жива й весела вдача допомагали йому переносити домашні не-статки. З дитячих років виявилась у нього охота до читання й пильність у заняттях.

Початкову освіту Котляревський здобув у дяка; 1780−1789 рр. навчається в Полтавській духовній семінарії. Вже тут юнак виявляв інтерес до «словесності» − античної літератури, зо­крема до римського поета Вергілія, до творчості російських пи­сьменників.

Духовна кар’єра не приваблювала Котляревського, він залишає семінарію на останньому курсі й стає канцеляристом (1789−1795). Деякий час Котляревський був домашнім учи­телем у поміщицьких родинах на Полтавщині. Близько 1794 р. Котляревський розпочав літературну ді­яльність, взявшись за переробку в бурлескному стилі Вергілієвої «Енеїди».

Вже перші розділи «перелицьованої» «Енеїди» поширю­валися в рукописних списках і набули чималої популярності серед читачів.

Протягом 1796−1808 рр. Котляревський перебував на вій­ськовій службі, брав участь у російсько-турецькій війні, зокрема в битвах під Бендерами та Ізмаїлом, виявивши при цьому хороб­рість, мужність. Не залишав у ці роки він і літературної твор­чості, продовжуючи працювати над «Енеїдою». 1808 р. Котляревський виходить (в чині капітана) у від­ставку, іде до Петербурга, але, не влаштувавшись там на службу, повертається до Полтави. 1810 р. дістає посаду наглядача в Бу­динку для виховання дітей бідних дворян, виявивши неабияких педагогічний хист. Коли почалася Вітчизняна війна 1812 р., Котляревський бере участь у формуванні на Полтавщині козацького полку. Багато сил і енергії віддав Котляревський культурному піднесенню Полтави; особливо цікавила його справа організації місцевого театру. Протягом кількох років (1818−1821) Котляревський був директором Полтавського театру. 1818 р. Котляревський обирається членом харківського «Товариства аматорів красної словесності», в 1821 р. − почесним членом петербурзького «Вільного товариства аматорів російської словесності», що було легальним осередком декабристського літературного руху. Саме в ці роки Котляревський написав свої слав­нозвісні п’єси, завершував працю над «Енеїдою». Поряд з літературною діяльністю Котляревський постій­но цікавився мовознавством, етнографією, вивчав усну народну творчість, історію України. У 1827−1835 рр. Котляревський обіймав посаду попе­чителя «богоугодних закладів», виявляючи і тут своє гуманне ставлення до простих людей, прагнення полегшити їхнє становище. 1835 р.

письменник через хворобу йде у відставку. До останніх днів життя Котляревський працював на літе­ратурній і науковій ниві, підтримував творчі контакти з передо­вими людьми Росії. Котляревський – засновник нової української літератури. Його поема «Енеїда» Літературний доробок Котляревського складається з поем «Енеїда», «Пісні на Новий 1805 рік князю Куракіну», а також п’єс «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник» і перекладу росій­ською мовою «Оди Сафо» − твору давньогрецької поетеси Сапфо. Поема «Енеїда» вперше побачила світ у Петербурзі 1798 р. без відома автора, з ініціативи і на кошти багатого конотопського поміщика М.Парпури, який жив тоді в столиці й займався видав­ничою діяльністю, відаючи друкарнею Медичної колегії. Поема вийшла під назвою «Малороссийская Энеида в трех частях» (на титульній сторінці – «Энеида на малороссийский язык перелициованная.

Котляревским) з присвятною сторінкою «Любителям малороссийского слова усерднейше посвящается». Друге видання «Енеїди» з’явилося в Петербурзі 1808 р., трете, тепер уже підго­товлене автором і доповнене четвертою частиною, появилося 1809 р. Повний текст поеми під назвою «Виргилиева Энеида, на малороссийский язык переложенная. Котляревским» був опублі­кований в 1842 р. в Харкові, вже після смерті письменника. Вихід у світ «Енеїди» став епохальним явищем в історії укра­їнської культури, визначною подією в духовному житті народу. З’явилася книга, що ставила ряд важливих суспільних та есте­тичних проблем. В основу її Котляревський поклав сюжет класичної поеми «Енеїда» римського поета Вергілія, написавши цілком самобутній, оригінальний твір. Вергіліева «Енеїда» − поема героїчна: в ній оспівувалися подвиги мужніх троянців, освячувалась влада цезарів і утверджува­лося «божественне» походження римських імператорів.

Викори­стовуючи фабульну канву Вергілієвоі поеми, Котляревський переробив оригінал, переосмислив його патетичну тему в підкреслено зниженому плані, дав йому нове своєрідне на­повнення. Велична Вергілієвої епопеї під пером українського пое­та перетворилась на веселу, бурлескну розповідь, вражаючу своєю дотепністю, витонченістю спостережень у зображенні українського побуту другої половини XVIII ст. У Вергілія все підвладне волі богів: доля героїв визначається втручанням «всемогутніх». Людина − пасивна, безвольна іграшка в руках небожителів, «фортуни». У Котляревського ж − все соняч­не, земне, люди діють у конкретних реальних обставинах. У світлі багатогранного життя сонм «олімпійців» виглядав кумедно, а їхні «діла» − огидними. В образах троянців, латинців, карфагенян, сіцілійців та «олім­пійських вершителів» Котляревський відтворив живу сучас­ність, зобразив яскраві типи представників різних суспільних верств, намалював картини української дійсності свого часу. В полі зору письменника і паразитичне існування поміщицько-кріпосницького стану з його зневагою до народу, честолюбством, амораль­ністю, і продажна хабарницька бюрократично-канцелярська зграя, і попівство – «халтурний рід» − всі оці людські п’явки, кровожери. Перед читачем проходять пани й підпайки, «що людям льготи не давали і ставили їх за скотів», чиновники різних рангів, судді-хапуги, «які по правді не судили та тілько грошики лупили і одбирали хабарі», проворні купчики, що «на аршинець на підбор­ний поганий продавали крам». Всі вони, підступні й нещадні у своїх вовчих зазіханнях, винуватці людського горя, засуджуються автором на «вічні муки», їхнє місце в пеклі. Особливо дістається жорстоким кріпосникам та їхнім прислужникам: у пеклі їх «мордовали і жарили зо всіх боків», «залізним пруттям підганяли». Гостро-сатирично зображений в «Енеїді» сучасний поетові «Олімп».

Під виглядом міфологічних «можновладців» − богів Котляревський змальовує феодально-поміщицьку верхівку то­гочасного суспільства. Зевс і весь небесний «синкліт» дуже нага­дують земні «високі сфери» − царське оточення, сенат, департа­менти, міністерства з їхнім пихатим начальством. Тут панують хижацтво, здирство, хабарництво; тут − розпуста, паразитизм, ціл­ковита байдужість до життя простого люду. «Священні» війни ча­сто зумовлені самодурством «богів» і завдають вони незчисленні страждання людям. Небесні і земні «державці» намагаються «не звіра − людську кров пролити». Вони страхом сковують людей. Але письменник проводить думку: якщо страх перемогти, то світліше стане на сві­ті. Еней простий, із здоровим глуздом парубок, дійшов-таки до цього. Замість побожного схиляння перед владарями Еней Котляревського зухвало звертається до «всемогутніх», до «громоверж­ця Зевса». Поет і його герої беруть богів на посміх, стягають з «недосяж­ного» Олімпу, дошкульним сміхом розвінчують їх. «Енеїда» осяяна світлим гуманізмом письменника, який любить і поважає народ, вболіває за його страждання, пишається його героїчним минулим. Під маскою гумору поет кинув сучасній йому кріпосницько-чиновницькій суспільності гостре звинувачення, в тому, що всі помисли її спрямовані на грабіж і здирство, знущання з простих людей і що державні закони закріплюють цю несправедливість. Звинувачення Котляревського були моральним осудом крі­посницького ладу, осудом, що набував виразного громадянського звучання. Котляревський раз у раз звертається до історичного минулого України, звеличує патріотичні подвиги народу. Оспівуючи кращі національні традиції, стверджені історичним досвідом народу, поет закликає самовіддано любити вітчизну, про­йнятися життєдайним почуттям служіння їй Любов до батьківщини кличе на подвиг, пробуджує високі по­чуття.

У боротьбі за рідну вітчизну люди цілком змінюються: «Там лицар всякий парубійко». Патріотичні почуття підносять гід­ність людини, її честь. Всією своєю поемою Котляревський заперечував твердження, що «виняткове право» на героїчні діяння належить лише дворянству. Дух патріотизму, за переконанням автора «Енеїди», є «прикметою» й простих людей. В умовах само-державно-кріпосницької дійсності така концепція звучала справді сміливо. З неповторним добродушним гумором змальовано в «Енеїді» троянців. У їхніх образах поет розкрив духовну велич народу, моральну перевагу над привілейованими верствами суспільства. Просто і муж­ньо юнаки Низ і Евріал віддають своє життя, коли цього вимагає вітчизна. «Козацька вдача» виявляється в поведінці троянців. Це веселі, дотепні й сміливі люди; вони завжди життєрадісні, безжур­ні, здатні винести на своїх плечах найбільший тягар заради інте­ресів батьківщини. Найсвятіше для них − бойове товариство, по­братимство, вірність громадянському обов’язку, дружбі. Поет уславлює «полки козацькі», що «як гріявуть, сотнями ударять, пе­ред себе списи наставлять, то мов мітлою все метуть». Відчайдушні гуляки в «Енеїді» («пройдисвіти» і «голодранці») обертаються на справжніх героїв. Загартовані в походах і боях, троянці над усе ставлять славу і військову доблесть, їх не ваблять розкіш і багатство; воля − ось чого вони прагнуть і заради неї го­тові битися до останньої краплі крові. Троянці − господарі землі, справжні її володарі.

Боги ж − «олімпійці», «вседержителі» − мі­зерні й смішні порівняно з ними − мужніми, безстрашними, з’єдна­ними товариськими узами. У цьому незаперечний громадянський пафос «Енеїди» Котляревського. Поема «Енеїда» в своїй суті твір реалістичний, побудований на життєвій основі. Автор її раз у раз говорить про потребу стати ближче до реального життя, про те, що, власне, в цьому − зав­дання і смисл поезії. Живопис Котляревського цілком земний, наскрізь пройня­тий «людським духом», людськими радощами. Все тут виблискує сонцем, дихає на повні груди. Все пройняте молодецтвом, що не знає впину. Поет не приховує, що песимізм, мінорний тон не в його дусі. Картини жалоби йому не вдаються: поета й тут не покидає гумор, нахил до шаржування. Ось Евріалова мати, зачувши про смерть сина, «кричала, ґедзалась, качалась, кувікала, як порося. «. Сміх покриває собою все, проймає найдрібніші деталі. Хай часом цей сміх грубий, «як для панського вуха», але завжди щирий, здоровий. Проте добродушний гумор нерідко поступається місцем лукавій іронії, колючій сатирі, коли йдеться про ворожі народові верстви. Ліризм, задушевність характерні для тих рядків, де поет говорить про славне минуле народу або нагадує сучасникам про забуту повинність перед вітчизною. Теплі згадки переплітаються тут з гіршою докорами на адресу байдужих, з уболіванням за долю трудящої людини. Новаторство поетичної творчості Котляревського виступає в поемі досить виразно. Письменник протиставляє свою музу тра­диційним «старим» музам, відхилим літературним канонам: Ох, скільки муз таких на світі! Во всякім городі, в повіті! Укрили б зверху вниз Парнас. Я музу кличу не такую: Веселу, гарну, молодую; Старих нехай брика Пегас. Поетова муза сповнена життя. Щед­рою рукою майстра розкидано в поемі влучні афоризми, кмітливі спостереження, барвисті деталі. В текст широко вводяться лірич­ні репліки, схвильовані вигуки, колоритні діалоги й монологи. Усе тут комічне, гротескне і водночас психологічно виправда­не, внутрішньо умотивоване. Народне слово в устах поета від­свічує всіма відтінками здорового сміху − від доброзичливого гу­мору аж до караючої сатири. Плідно використовуючи в «Енеїді» мовно-стилістичні засоби на­родної творчості, Котляревський досягав значного ефекту. Він полюбляє, зокрема, соковиті епітети. Його Дідона «розумна пані і моторна», «трудяща, дуже працьовита, весела, гарна, сановита»; Ентелл «був тяжко смілий, дужий, мужик плечистий і невклюжийПорівняння Котляревського несподівані, влучні, колючі. Якщо у Вергілія морський бог Нептун велично проноситься в колісниці, то в українського поета він «миттю осідлавши рака, схвативсь на його, як бурлака, і вирнув з моря, як карась», «Еней з Дідоною возились, як з оселедцем сірий кіт» і т. п. Комізм образів і ситуацій в «Енеїді» посилюється комізмом чисто мовним, як, наприклад, неймовірним нагромадженням ряду слів однієї граматичної категорії, часто синонімічних або семантично близьких. Котляревський написав свою поему короткими, динаміч­ними рядками, легким, прозорим ямбом, всіляко дбаючи про те, щоб жартівливий зміст одягти в дзвінку, «бадьору» форму. Віршова структура «Енеїди» − новаторська, вона утверджувала силаботонічну систему віршування. При безсумнівній орієнтації на рит­мічні норми російського чотиристопного ямба Котляревський талановито модифікує його, надав йому виняткової виразності, акцентовності. Ямби його звучать природно і иевимушено, відті­няючи комізм ситуацій і колізій. «Енеїда» писалася, як відомо, протягом усього творчого життя поета: розпочав він її за молодих літ, а закінчив на схилі віку. Звідси − нерівний загальний колорит твору, невитриманість у змалюванні окремих образів, характерів; колоритні деталі іноді суперечать цілості всього образу. Тон розповіді з часом міняється, стає подекуди риторичним. Не можна не відзначити певної ідейно-естетичної еволюції самого Котляревського за період написання «ЕнеїдиЦе позначилося й на поемі: від буфонади до громадян­ської сатири; від грубуватого шаржу-бурлеску до героїчних обра­зів і картин, до своєрідних романтичних барв.

«Енеїда» Котляревського сильна наявним у ній прогресив­ним просвітительським ідеалом. Оспівування любові до батьків­щини, звеличення героїчного минулого, показ самовідданних і мужніх воїнів, нарешті, могутній образ самого Енея − все це утверджувало високі моральні якості національного характеру українського народу. Отже, смисл поеми Котляревського − в утвердженні духов­них сил народу, в уславленні життєлюбства, оптимізму, мужності простих людей. З глибокою повагою і любов’ю, з надзви­чайною теплотою зобразив письменник їх у поемі, наповнивши її ароматом степних вітрів, духом нестримної волі, невгамовною си­лою життя. Ще за життя Котляревського з’являється ряд наслідувань і переспівів його «Енеїди» як на Україні, так і в літературних кодах братніх слов’янських народів. Окремі фрагменти, переспіви та переробки з поеми Котляревського почали жити в народі, відіграючи роль важливого культурного чинника. Значення творчості Котляревського Літературна, наукова і педагогічна діяльність Котлярев­ського пройнята гуманізмом, життєвою мудрістю.

Це був справді новатор у найширшому розумінні цього слова. Поет утверджував духовний ідеал народу, відстоював і викривав усе вороже й чуже народній моралі. Характерною рисою Котляревського є глибоке знання життя народу, його характеру, національної вдачі, діяльна любов до всього, що входить у поняття «вітчизна», що розвивав і зміцнив це поняття. У його творах ставилися важливі громадянські, морально-етичні проблеми епохи і розв’язувалися вони з передових позицій. Широке громадянське звучання творчості Котляревського сприяло розхитуванню всього заснованого на гнобленні, здирстві, на знущанні з простого люду. Значення Котляревського як зачинателя української літерату­ри винятково важливе: своїм поетичним словом, утвердженням засад демократичної естетики він відкривав, новий напрям у роз­витку національної культури, спрямований на дедалі глибше про­никнення в життя народу, на осмислення його історичної долі.

Оригінальність і суспільне значення таланту автора «Енеїди» прекрасно розуміли прогресивні діячі вітчизняної культури Я. Франко. Творчість Котляревського увійшла дорогоцінним вкладом в українську літературу і стала живим джерелом духовного роз­витку народу. Значення «Енеїди» й у тому, що цим безсмертним твором Котляревський поєднав українське художнє слово зі світовою культурою. Цим твором автор довів, що і й у рамках бурлескного жанру можна правдиво показати життя народу і висміяти його ворогів. «Енеїда» – чи не єдиний твір у Європі, що став народним, бо ця перша високохудожня поема нової української літератури зогріває читача власним, а не позиченим світлом. Висновок Відомо, що Шевченко, звертаючись до Котляревського, пророкував йому невмирущість. Образи творів Котляревського живуть у сучасному живопису, графіці, музиці та інших видах мистецтва. Ім’я творця славнозвісної «Енеїди» стало уславленим, твори – невмирущими. За що ж йому судилося безсмертя? Велика заслуга Котляревського в тому, що він підняв нові теми, звернувся до невичерпних скарбів фольклору, він перший серед українських письменників дошевченківського періоду широ­ко звернувся до невичерпних багатств мови народу, з’єднав її із найкращою, життєздатною, книжною мовою, удосконалив техніку вірша і п’єси. Народолюбство Котляревського, осуд жорстокості кріпосників, їхнього паразитизму і морального дикунства, проголошення ідеї рівності станів, розумової і моральної вищості народу над панством – усе це мало не лише літературно-мистецьке, а й велике суспільне значення, бо скеровувало читачів на роздуми, на шлях демократизму, вселяло віру в краще завтра, стимулювало національне відродження.

Незаперечним мірилом значення творчості і діяльності Котляревського є його популярність за межами своєї землі. Про нього писали чеські та польські журнали вже з 1906 року; дещо пізніше заговорила про це преса Англії, Франції та Італії. Творчість Котляревського має і виховне значення.

На його творах вчимося любити свою Вітчизну, рідну мову, навчаємося бути чесними, роботящими, виховуємо в собі високу моральність і героїзм, гуманність і оптимізм, переймаємо мудрість і красу добрих почуттів.

Возняк М Історія укр.

літ. − Л.: Феміна, 1992; Єфремов. О. Історія українського письменства − Л.: Фаміна, 1995; Котляревський Твори. Передм. Шабліовського Є, Деркача Б –.: Дніпро, 1980; Степанишин Борис. Українська література: Підруч. для 9 кл. −.: Освіта, 1993. Шевченко як основоположник нової української літератури і мови. Це ім’я дорогоцінною перлиною виблискує у золотій скарбниці світової культури. Початок XIX ст. повернув українському народові його мову як знаряддя творення культури. Але повернення це було далеко не повним. В «Енеїді» Котляревського, в повістях Квітки-Основ’яненка, в піснях і баладах харківських поетів-романтиків український народ пізнавав самого себе, свій побут, свої звичаї, свої більші чи менші клопоти соціальні. І все ж це була література про народ, а не для народу. Дальший її розвиток і утвердження були можливі тільки за тієї умови, коли вона відобразить кардинальні суспільні проблеми своєї доби. Найбільшою бідою тодішнього суспільства була кріпаччина. Кріпосництво трималося на самодержавстві, яке глушило будь-які прояви демократії, на неосвіченості простих людей, на колоніальному гнобленні народів, що населяли окраїни царської Росії. Отже, знесення кріпацтва передбачало розвиток демократії в країні, поширення освіти, припинення колоніальної політики стосовно поневолених народів. Виразником дум українського народу, співцем соціальної і національної свободи став Шевченко. Він піднявся на височінь національного поета тому, що сказав своєму народові саме те, що потребувало загальнонаціонального усвідомлення. Основоположник нової української літератури і мови Саме в його творчості повно розвинулися ті начала, які стали провідними для передових українських письменників другої половини ХІХ – початку ХХ століть. У його творах змальований новий позитивний герой – борець проти самодержавно-поміщицького ладу, борець за щасті народу. Шляхом Шевченка пішли найвидатніші передові українські письменники наступного часу – Марко Вовчок, Панас Мирний, Іван Франко, Павло Грабовський, Леся Українка та ін. Народнорозмовна основа поезії Шевченка незаперечна. У ній органічно злилися пісенний фольклор і усна оповідь, доповнені всім тим, що збереглося від давніх мов, уживаних в Україні-Русі. Відкрито пам’ятники поетові в Києві, Каневі, Харкові та в інших містах України, могилу великого Тараса оголошено заповідником, ім’я Шевченка присвоєно Київському університетові, театру опери та балету; масовими тиражами видаються його твори, відкрито Державний музей Шевченка, його ім’я присвоєно навчальним закладам і науковим уста­новам, вулицям, бульварам, площам, пароплавам. Починаючи з 1962 року, щорічно присуджуються Державні премії України імені Шевченка в галузі літератури і мистецтва. За рішенням ЮНЕСКО, ювілеї Шевченка відзначалися в усіх державах світу, в багатьох із них вийшли переклади «КобзаряКожний, хто глибоко вивчає творчість Т.Г.Шевченка, неминуче переконується, що має вона світове значення. Ось кілька висловлювань з цього приводу: «Завдяки Шевченкові скарби української душі повною річкою влилися в загальний потік людської культури» (Луначарський); «Тарас Шевченко не має собі рівних у світовій літературі» (Курелла, Німеччина); «Його геній розрісся, як дерево, простягнувши крону над віками» (Камілар, Румунія); «Поки б’ються серця людей, звучатиме і го­лос Шевченка» (Хікмет, Туреччина); «Він був найбільш народним поетом з усіх великих поетів світу. «Кобзар» знаменував собою демократизацію світової літератури, бо з його сторінок чи не вперше заговорили цілі соціальні материки, які залишалися невідомими для елітарної культури — і це було одкровенням. Про все більшу світову славу великого Кобзаря свід­чать пам’ятники, встановлені в різних країнах світу: у Палермо (Канада), Бухаресті, Вашингтоні, Нью-Йорку, Парижі тощо. Тому “Кобзар” і має планетарне значення, саме українським словом вперше заговорили невідомі досі для елітарної культури світи, речником яких став українець, він своєю творчістю демократизував європейську та світову літературу. Запал патріотичного відродження у творчості Шевченка Широта політичного мислення, боротьба проти соціальної неправди і неволі, проти будь-якого насильства над людськими душами піднесла Шевченка до вершин речника української нації. Шевченкове слово, його поетична мова запалювали серця мільйонів патріотичним вогнем. Поет оповивав крилом слави українську історію. Як висловився Дж. Грабович, він співець і пророк, що передавав голос свого народу, він духовний батько відродження української націїЗавдяки його творчості українська література, пройнята гуманістичними ідеями, вийшла на широкий інтернаціональний шлях історичного поступу і вивела із забуття всю націю. Іти пліч-о-пліч з іншими народами – історична потреба кожної нації і неодмінна умова справжнього прогресу в її духовній творчості. Добро i зло вiн бачив на землi свого дитинства, рай i пекло, i вiдчував свою єднiсть з Україною, з її народом. Все це стало часткою його самого. Вiн справдi вийшов з народу, жив з народом, всiма своїми думами i почуттями був з ним мiцно i нерозривно зв’язаний. Всiх страдникiв i борцiв поет називає братами i сестрами, з якими його єднає ненька-Україна. Цi люди живуть у його серцi, живуть у його творах.

Це i його мати, яку «ще молодую у могилу нужда та праця положила», i батько, що «не витримав лихої долi – умер на панщинi», i брати, яким «лоби поголили», i сестри, що вiк свiй провели у наймах i злиднях, i кохана його Оксаночка, яку спiткала доля Катерини. Але рiдними були поетовi i ота мати, що «на панщинi пшеницю жала» i далi сну-мрiї про волю не йшла, i нещасна бунтiвна Марина, i Перебендя, з його пiснями-думами про долю України, i наймичка Ганна, що знайшла пораду своєму горю у добротi людськiй. Але великому Кобзаревi чужа була нацiональна обмеженiсть українських панiв типу «завзятого патрiота» Петра Скоропадського («у свитi ходить мiж панами та п’є горiлку з мужиками, i вольнодумствує в шинку», а водночас «кругом паскуда», що «в селi своїм дiвчаток перебирає»), чи персонажiв вiрша «I мертвим i живим. » Поет добре знав українцiв, що любили «на братовi шкуру, а не душугалерею таких панiв вiн показав у вступi до поеми «Сон» та мало не в усiх своїх iнших творах. Шевченко був ворогом будь-якої обмеженостi, вважаючи, що здобутки кожної нацiональної культури є здобутком всього людства. Саме тому, мрiючи про вiльну Україну, де «у селах у веселих» будуть «i люди веселi», де «врага не буде супостата, А буде син, i буде мати, Поет уявляв собi «сiм’ю вольну, нову» народiв, де оживе природа i оживуть люди, де не буде нiякого гноблення, а пануватиме воля i братерство. Навіть при житті авторитет Шевченкового слова був високий не тільки завдяки його політичній вагомості, а ще й тому, що позбавлений права на власну історію і національну самосвідомість, український народ сприймав твори свого поета не лише як красне письменство, а й як фактор розвитку всього культурного життя в Україні. Білоруський письменник Богданович у статті, написаній до сторіччя з дня народження поета, писав: Це письменник, якому судилася величезна роль стати символом культурної цінності цілого народу, уособленням усієї його духовної сутностіВ одному з листів наприкінці життя (1859 р.) Шевченко писав: «Я по плоті і духу син і рідний брат нашого безталанного народу. І сам же він своєю творчістю вивів свій народ у число непересічних за таланом і талантом. Тарас Шевченко – символ чесності, правди і безстрашності, великої любові до людини. Вся творчість великого Кобзаря зігріта гарячою любов’ю до Батьківщини, пройнята священною ненавистю до ворогів і гнобителів народу. Його думи, його пісні, його полум’яний гнів, його боротьба за світлу долю трудового люду були думами, піснями, гнівом і боротьбою мільйонів. Безсмертна могутня сила його таланту, проникливість і глибина його думки, мужність і ніжність його лірики, гострота і пристрастність його слова, мужність і пісенність його віршів, самовіддана любов його до своєї Батьківщини, до свого народу. Бабишкін Шевченкова слава. –., 1989; Богданович Н. Избранные произведения. – М., 1983. –. 283; Болшаков Л. Повість про вічне життя. –., 1990; Ващенко Епітети поетичної мови Шевченка: Словник-покажчик. – Дніпропетровськ, 1982; Смілявська. Святим огненним словом. –., 1990; Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст.: В 3 кн. —., 1994. Питання розвитку української літературної мови ХІХ ст. у висвітленні Панаса Мирного. Любов до рідної мови була невід’ємною частиною глибокої любові Мирного до поневоленого українського народу. Рідну мову письменник вважав могутньою зброєю в боротьбі проти соціальної неправди. Шістдесяті роки XIX ст. для української літературної мови були початком періоду переслідувань і заборони. Циркуляр міністра внутрішніх справ царської Росії Валуєва (1863 р.) та Емський указ Олександра II (1876 р.) поставили українське друковане слово поза законом. Глибока увага і любов письменника до рідної мови є одним з основних мотивів його спеціальних статей («Рідна мова», «Про мову», «Про Тараса Шевченка»), багатьох листів та філологічних висловлювань.

Уже в юнацьких щоденниках (1865 та 1870 рр.) майбутнього письменника зустрічаються записи про потребу вивчення усної народної фразеології: «Уже думаю. заніматись пословицями кожного дня. Думаю писати яку-небудь повість і вмісті приказки ізучати. Я тілько знаю, що я дурень, та й превеликий, що не вчився нашої мови. Правда, в мене є велика надія, мені тілько 16 років». Молодий Мирний цікавиться етнографічним матеріалом — цим, на його думку, невичерпним джерелом для вивчення життя народу. Він високо оцінює збірник Номиса «Українські приказки, прислів’я і таке інше», що вийшов друком 1864 р. у Петербурзі. Вивчення української етнографії розкривало перед письменником історію народу, давало матеріал для роздумів, художніх узагальнень. «Оце й сьогодні думав над приказками. Тепер серце рветься, хоче виливати своєю мовою сльози бідної вдовиці. ». Уважним до усної народної творчості Мирний був протягом усього свого творчого життя. Праця на користь рідної мови завжди була для письменника почесним обов’язком. За це служіння рідній мові Мирний високо цінував Коцюбинського. «Спасибі Вам, велике спасибі, — писав він, — від усього мого серця. за Вашу невсипучу працю на користь рідній мовіУ статтях і листах періоду революції 1905р. Мирний підносить питання про суспільну роль рідної мови. Так, у листі до Я.В. Жарка він з радістю сповіщає, що «після довгого мовчання має загомоніти рідне слово»; на сторінках полтавського журналу «Рідний крайМирний закликає письменників «гукнути так, щоб луна пішла на всю УкраїнуУ статті про Шевченка (1906 р.) підкреслює вміле використання поетом простого слова.

Художні твори, написані українською мовою, стали здобутком, який письменники «. прилучають до того всесвітнього добра, що вчені [люди], — писав він, — зовуть культуроюРізко засуджував Мирний модні у XIX ст. шовіністичні теорії про нібито «незграбність» української мови, про «мужичий», «домашній» її характер, теорії, до яких охоче приставали українські пани та підпанки, що давно «забули, якого вони роду і плодуПисьменник глибоко вірив у світле майбутнє українського народу і його мови. Він викриває шкідливі «філософствування» різних космополітів, які пророкували поступове відмирання української національної мови. Мирний розумів, що тільки у вільного народу може бути розвинена мова і література. 1903 р. у листі до Лисенка він писав: «Добре тому народові, що його історична доля винесла на поверх, поклопоталася звести йому такі обставини, серед котрих ніщо не забороняє йому жити по-своєму, розгортатися духом, розкорінятися силою: у його поволі розгортається і пишним квітом розцвітає і його слово — мова і його голос — пісня. Не судила сліпа доля нашому народові такого щастя. Мирний вважав, що селянське життя виробило живу українську мову. Завдання українських письменників — кликати до життя слово трудового народу, оновляти його «невсипучою працеюОтже, основою літературної української мови, як вірно стверджував письменник, є жива народна мова. Роль митців, словесних майстрів полягає у застосуванні існуючого слова, фрази, в обробці, шліфуванні їх, у розши­ренні вжитку їх, тобто у розвитку стилів літературних і стилів мовних. Розширення стилістичних та функціональних можливостей тогочасної української літературної мови було одним з важливих питань її розвитку. Виникнення публіцистичних та філософських жанрів, відповідних мовностилістичних прийомів — все це були чергові питання часу.

І це, як свідчать матеріали його літературної спадщини, усвідомлював письменник. У 1901 р. Мирний написав українською мовою філософську драму — містерію «СпокусаУ листі до редактора журналу «Киевская старина» від 23 лютого 1902 р. він писав: «Ця моя перша спроба — не лишня задля того, щоб проложити хоч невеличку стежечку і до таких утворів, а разом з цим показати.

що нашою хоч і недорослою мовою, а можна висловити усякі мудрощі розуму людськогоВажливою в той час була проблема вироблення і установлення української наукової термінології, історія формування якої ще й досі не дістала достатнього висвітлення в українській лінгвістичній літературі.

Найбільш повний лексикографічний довідник — «Словарь української мови» (виданий 1907-1909 рр. за редакцією Б. Грінченка), картотека якого створювалась протягом кількох десятиліть кінця XIX ст., не спроможний був спря­мувати витворення термінології, бо ж він сам був лише першою серйозною спробою зафіксувати по можливості все, чим багата була українська літературна мова до середини 70-х років XIX ст. Для становлення української літературної мови, на думку Мирного, велике значення має впровадження шкільної освіти на рідній мові. Основною передумовою для цього є соціальна і національна свобода. «. Треба кріпакам дати волю, — зауважує Мирний, —та завести повсюду добрі школи з наукою на рідній мовіВелике значення для розвитку української літературної мови мала перекладацька діяльність українських письменників XIX ст. Вона сприяла розширенню функцій української літературної мови, удосконаленню мовностилістичних засобів. Перша половина XIX ст. характеризується перекладами переважно з російської мови. У другій половині українською мовою, крім того, перекладаються художні твори, написані англійською, німецькою, французькою, польською та іншими мовами. Панас Мирний значну увагу приділяв оцінці перекладів Куліша, Старицького, Я. Жарка та своїх власних. Він вважає, що переклади з Шекспіра українською літературною мовою — це «не малий скок уперед у нашому літературному поступуАле перекладати його «на нашу мову дуже тяжкоПричому трудність Мирний вбачає в тому, що Шекспір «малює ніколи не бувалий у нас побут: все то королі, то царедворці, тоді коли ми тепер тілько хлібороби. все то здається чужимНе пройшло мимо уваги Панаса Мирного і питання української орфографії, яка була протягом усього XIX ст.

предметом наукового і, особливо, практичного інтересу багатьох українських письменників та філологів. Котляревський, професор Максимович були прибічниками першого, історико-етимологічного, правописного принципу.

Застосування цього принципу сприяло збереженню російської графіки, до якої додавалося лише кілька знаків. Зберігались, зокрема, букви ы та й для позначення українських звуків, що були відмінними від російських. Письменники Гулак-Артемовський, Квітка-Основ’яненко, Є. Гребінка,. Писарєвський та Бодянський були прибічниками застосування фонетичного правопису. Цієї ж точки зору дотримувався і редактор-видавець альманаха «Молодик» Бецький. Згодом Бецького підтримав. Метлинський, а ще пізніше — Куліш. Хоч Куліш і не був творцем фонетичного правопису, але він послідовно застосовує принцип фонетичного правопису в передачі українських рефлексів на місці давньоруських голосних в новоутвореному закритому складі. Хоч у другій половині XIX ст. фонетичний принцип українського правопису став домінуючим, але, з одного боку, його невпорядкованість, а з другого — паралельне існування у практиці письма історико-етимологічного принципу (особливо в Галичині) примушували українських філологів постійно звертати увагу на цю мовну проблему. В одному з листів до Старицького у 1882 р. Мирний підкреслює, що саме відсутність сталих норм орфографії, невпорядкованість графіки утруднюють справу навіть механічного переписування творів, бо «треба, щоб перепищик хоч трохи маракував і в орфографіїВеликої шкоди розвиткові української орфографії, починаючи з 60-х рр. і в наступні десятиліття, заподіяли цензурні заходи царизму, за якими українська белетристика мала бути написана, як згадує про це письменник, «общеруською орфографією», що далека була від застосування фонетичного принципу письма. Рукописна спадщина Панаса Мирного дає всі підстави вважати його послідовним прибічником фонетичного принципу у написанні українських слів. Потреба удосконалення літературного і мовного стилів була однією з найважливіших в українській філології XIX ст. Процес розвитку української літературної мови був тісно пов’язаний з удосконаленням мовностилістичної спадщини, з розвитком усього прогресивного, найціннішого з цієї спадщини. У мові художніх творів Котляревського Мирний вбачав зразок простоти і народності. Він цінить письменника за те, що той «до простого слова та рідної мови. перший своїх прихилив», називає Котляревського «кобзарським гетьманом», тим, хто «в голосну мову завів ріднеє слово», заспівавши на всю слов’янщину. Любов і увага Котляревського до рідної мови гідні, на думку Мирного, наслідування. У статтях, висловлюваннях та листах Панаса Мирного червоною ниткою проходить справжнє і постійне захоплення могутньою силою Шевченкового художнього слова. Мирний закликав українських письменників вчитися у Шевченка володіти гострою зброєю соціальної боротьби — художнім словом. «Огненне слово його, — писав Мирний, — наскрізь проймало серце не тільки тих, кому близьке було народне горе, а й тих, кому й байдуже було до того. Всі дивувалися красі та силі тії простої мови, якою Шевченко виливав свої вірші. Увесь світ став прислухатися до його мови. У листі до Коцюбинського від 28 лютого 1899 р. Мирний писав: «У кожній роботі велику вагу має не тільки її зміст, ай те — як той зміст вироблено, — чи чепурно хазяїн з-околу походив. У художньому ж ділі — це дужа важна справа. Ніхто не стане вірші писати в одну стрічку. Проте і невіршована мова має свій метр і його дуже треба держатися, щоб легко було читатиЦікаву думку висловлює письменник про роль поетичної мови для прозаїка: «Мені здається, що кожному прозаїкові треба попрацювати і над віршами, щоб краще навчитися писати прозою. І далі: задля мене вірші, коли що й зробили дотепного, то тільки те, що навчили писати гладенькою прозоюУ численних зауваженнях Мирного про мову художніх творів різних жанрів найважливішими вимогами були: народність, чистота та оригінальність мови. Народна мова, у розумінні Панаса Мирного, — це «жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, розум, дослід, почуванняОтже, це мова, що створена багатовіковою історією народу. У ній відкладені і назви побуту, і звичаї народу, його уподобання; нею складена народна пісня, казка, приказка, дотеп тощо; вона обслуговує різноманітні процеси суспільного виробництва, усю суспільну практику народу, що її витворив. У народній мові, на думку Мирного, немає нічого зайвого; слова, фразні конструкції не вживаються без потреби; вона відточена, відшліфована людською практикою вживання, як відшліфовані морською водою камінці. Чистою, «як кринишна вода, народною мовою», на думку Мирного, є мова оповідання «Харитя» Коцюбинського. Високо ставить він і мову його оповідань «Ялинка» та «П’ятизлотникУ листі до Коцюбинського Мирний зазначає: «Та так тілько справжній художник зможе писати-Іншою була оцінка мови повісті Коцюбинського «Для загального добра», в якій Мирному не сподобалося введення письменником іншомовних слів, яких не вживає народ. Відомо, що в повісті «Для загального добра» Коцюбинський розширив горизонт художньої тематики, змалювавши картини життя і побут молдавського народу. Природно, що він вдався і до вживання молдавських слів. Коцюбинський, як і Франко, Л. Українка та інші класики української літератури, в міру потреби вживає іншомовні слова. І це явище було прогресивним в історії української літературної мови. Панас Мирний вважав, що створені віками мовні багатства української мови лишаються ще не використаними, лежать цілиною, і тому він несхвально ставився до спроб письменників калькувати або й просто вводити в тексти української художньої літератури без потреби слова іноземного походження. Ключевые слова: панас мирный,панас мирний,критика на твори мирного,критичні статті,хіба ревуть воли, як ясла повні,повія,панас мирний реферат,скачать быстро,українські письменники,украинские писатели 19 века,критика. Попередники великого поета в українській літературі та їх критика. Норми української літературної мови. Світове значення творчості поета. Шевченко – основоположник нової української літератури, символ чесності, правди і безстрашності, великої любові до людини. Значення творчості великого народного поета. Вшанування пам’яті Кобзаря. Шевченко як виразник дум українського народу, співець соціальної і національної свободи — основоположник нової української літератури і родоначальник її революційно-демократичного напряму. Запал патріотичного відродження у творчості письменника. Шевченко як основоположник нової української літератури і родоначальник революційно-демократичного напрямку. Музеї і пам’ятники Кобзареві у різних країнах світу. Місце Шевченка у свідомості українців, роль його творчості у формуванні української нації.

Життя та творчість Шевченка — основоположника нової української літератури і родоначальника її революційно-демократичного напряму, борця проти самодержавно-поміщицького ладу. Вшанування пам’яті великого Кобзаря та світове значення його творчості. Характеристика творчості Шевченка — основоположника нової української літератури, виразника дум українського народу, співця соціальної і національної свободи. Патріотичне відродження та революційно-демократичний напрям в українській літературі.

Життєвий шлях Шевченка та його провідна роль «будителя народуВихід «Кобзаря», як подія унікального значення в історії та основа літературної української мови. Коротко про діалект, діалектизм, діалектний наголос. Діалекти творчості Тарас Шевченко — поет і художник, митець і борець, що став символом української нації. Дитинство, юність та роки навчання Художня спадщина та мистецький доробок Тараса Григоровича. Шевченко як основоположник нової української літератури. Аналіз сакрального у творчості Характеристика різних підходів до розуміння релігійно-філософських мотивів у поетичних текстах Кобзаря. Аналіз ролі сакрального у міфопоетичній картині світу основоположника нової української літературної мови.

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

самостійна робота паралельність прямих і площин у просторі

правила безпеки під час проведення дослідів з природознавства у початкових класах

географія 7 клас практикум кобернік гдз